Теми дня. Березень 2020 р.

Пам’ятні дати та ювілеї

100 років з дня заснування Східноукраїнського національного університету
 імені Володимира Даля (27.03.1920)

Східноукраїнський національний університет імені Володимира Даля бере початок свого розвитку з 27 березня 1920 року, коли в Луганську створено перший вищий навчальний заклад у Донбасі з підготовки кадрів для машинобудівних підприємств. Він тоді мав механічний і електротехнічний факультети, де працювало 20 викладачів і навчалося 132 студенти. У період Другої світової війни машинобудівний інститут (таку назву він мав у ті роки) був евакуйований до м. Омська і став базою для створення найбільшого у Сибіру Омського політехнічного інституту (сьогодні – Омський державний технічний університет).
8 травня 1993 року Постановою Кабінету Міністрів України на базі Луганського машинобудівного інституту та декількох вищих навчальних закладів м. Луганська та Луганської області створено Східноукраїнський державний університет. У 2000 році йому надано статус національного, а у 2001 присвоєно ім’я Володимира Даля. У 2010 році університет одержав статус самоврядного (автономного) національного дослідницького вищого навчального закладу.
За роки існування підготовлено понад 190 тисяч висококваліфікованих фахівців.
У 2010 році загальна чисельність студентів, аспірантів, докторантів і слухачів, які навчалися в університеті на той час за всіма формами навчання, становила понад 30 тисяч осіб.
До структури Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля входило: 8 інститутів і 17 факультетів у містах Луганськ, Сєвєродонецьк, Краснодон, Рубіжне, Антрацит, Ялта, Євпаторія, Феодосія, Скадовськ, Інститут післядипломної освіти і дистанційного навчання, Коледж університету, Сєверодонецький хіміко-механічний технікум, Центр довузівської підготовки та профорієнтації.
В університеті діяло 110 філій кафедр на виробництві, Центр з перепідготовки управлінських кадрів для сфери підприємництва, Науково-дослідний інститут прикладної екології, Науково-дослідний інститут управляючих систем, 40 науково-дослідних лабораторій, наукова бібліотека з фондом близько одного мільйона примірників, сім навчально-науково-виробничих комплексів, 18 навчальних комплексів, видавництво з типографією, бізнес-центр, інші структурні підрозділи.
В університеті працювало 36 Заслужених діячів освіти, науки і техніки та 92 відмінника освіти України. Серед викладачів, які вели навчальний процес, 971 з науковими ступенями та вченими званнями, з яких 182 доктори наук, професори.
Докторантура й аспірантура відповідно за 20 і 54 спеціальностями готували кадрове поповнення науково-педагогічного складу. Створено 15 спеціалізованих вчених рад із захисту докторських і кандидатських дисертацій із 22 спеціальностей.
Потужна матеріально-технічна база розташовувалася у 57 навчально-лабораторних корпусах і спорудах загальною площею близько 230 тис. кв. м. У навчальному процесі студентами використовувалося близько 3200 сучасних комп’ютерів. Університет також мав: санаторій-профілакторій на 100 місць, бази відпочинку в м. Євпаторія, Скадовськ, Феодосія та Ялта АР Крим, а також на річці Сіверський Донець. Для студентів функціонували 8 гуртожитків на 4000 місць, 6 їдалень на 824 місця, 12 буфетів на 452 місця, медичні пункти. Для занять спортом і фізичною культурою університет мав стадіони, спортивні корпуси, літні спортивні споруди тощо. Тобто було створено усі умови для гармонійного розвитку особистості студента в ВНЗ, який повною мірою став відповідати статусу дослідницького університету і став центром культури, знань та досліджень. Це було підтверджено і на документальному рівні (атестація, акредитація) і сутнісно (небагато вузів, навіть класичних університетів, можуть відзначитися практично повним охопленням всіх галузей знань, що є в країні). Відмінною особливістю університету стала демократизація навчального процесу, зокрема побудова творчих взаємовідносин між викладачем та студентом, а саме – перехід від принципу «викладач – вчить, а студент – вчиться» до принципу «викладач і студент – це рівноправні партнери».
Нажаль, динамічний поступ Далівського університету було перервано через збройний конфлікт на території Луганської області.
У вересні 2014 року університет було тимчасово до закінчення збройного конфлікту переміщено до м. Сєвєродонецьк, де на базі свого відокремленого структурного підрозділу (технологічного інституту) відновлено навчальний процес.
Евакуація вишу до Сєвєродонецька інтенсифікувала подальший розвиток дистанційної освіти. У короткий термін протягом трьох місяців (вересень, жовтень, листопад) було відновлено роботу системи дистанційного навчання. Станом на квітень 2015 року кількість розроблених і впроваджених в навчальний процес дистанційних курсів досягла майже 4000. Це стало можливим завдяки тому, що починаючи з 2010 року викладачі СНУ ім. В. Даля розпочали застосовувати дистанційні та інші інноваційні методи з метою підвищення якості і доступності освіти. У 2012 році рішенням вченої ради університету цей процес набуває планомірного характеру: були розроблені та ухвалені нормативно-правові документи щодо запровадження дистанційного навчання та щодо діяльності центру дистанційної освіти; організовано підвищення кваліфікації науково-педагогічних працівників університету. До квітня 2014 року, тобто ще до переміщення університету, кількість створених дистанційних курсів досягла понад однієї тисячі, а кількість сертифікованих для дистанційної освіти викладачів університету становила 540 осіб.
Зараз у СНУ ім. В. Даля діє розвинута мережа дистанційної освіти на платформі MOODLE (скорочено від Modular Object-Oriented Dynamic Learning Environment, що перекладається як «модульне об’єктно-орієнтоване динамічне середовище навчання»), яка потрібна для подальшого розвитку університету в якісно новому напрямку. Це відповідає світовим тенденціям розвитку вищої освіти з використанням оn-line технологій (згідно прогнозу до 2020 року 2/3 студентів будуть отримувати вищу освіту за допомогою дистанційних методів навчання).
Наразі у структурі університету діє сім інститутів (інститут економіки і управління, навчально-науковий інститут праці та соціальних технологій, інститут юриспруденції та міжнародного права, інститут філософії і психології, інститут комп’ютерних систем і інформаційних технологій, інститут транспорту і логістики, інститут хімічних технологій) та сім факультетів (в т.ч. міжнародний). На території, неконтрольованій українською владою, залишаються п’ять структурних підрозділів університету у містах Луганськ, Антрацит, Краснодон, Стаханів та Автономній Республіці Крим.
Чинна ліцензія надає Східноукраїнському національному університету імені Володимира Даля право на провадження освітньої діяльності з підготовки бакалаврів за 61 напрямом, спеціалістів – за 92 спеціальностями, магістрів – за 93 спеціальностями. На базі повної вищої освіти в магістратурі державної служби готуються управлінські кадри для органів державного управління за спеціальністю «Державна служба». Інститут післядипломної освіти і дистанційного навчання згідно з ліцензією проводить перепідготовку спеціалістів на базі вищої освіти за 45 акредитованими спеціальностями 17 напрямів підготовки; підвищення кваліфікації спеціалістів за всіма акредитованими спеціальностями в університеті та підвищення кваліфікації викладачів.



5 березня - 150 років з дня народження Євгена Патона (1870-1953), вченого у галузях мостобудування та електрозварювання, засновника та першого керівника Інституту електрозварювання Академії наук України, Героя Соціалістичної Праці, академіка та віце-президента Академії наук УРСР;
          5 березня 2020 рік – 150 років від дня народження всесвітньовідомого українського науковця, що здійснив надзвичайно вагомий внесок у технічний прогрес людства, поєднавши здобутки таких двох, здавалося б, несуміжних наукомістких напрямів, як мостобудування й електрозварювання, – академіка Євгена Оскаровича Патона.

      Блискуча освіта, широка ерудиція, працелюбність, прищеплені в дитинстві дисциплінованість і пунктуальність, практичний підхід до науки, зосередженість на поставленій меті й наполегливість у її досягненні стали запорукою численних успіхів Є.О. Патона як проектувальника, винахідника та керівника.
 Народився 5.03.1870 у Ніцці (Франція). Закінчив Дрезденський політехнічний інститут (1894) і Петербурзький інститут інженерних шляхів (1896).
    У 1904-1938 – завідувач кафедри Київського політехнічного інституту, 1933 заснував Інститут електрозварювання АН УРСР і до 1953 був його директором, також 1936-1939 та 1952-1953- член Президії АН УРСР. Був нагороджений орденами і медалями СРСР.
Помер 12.08.1953. Президією НАН України засновано премію ім. Є.О. Патона. Його ім’я присвоєно Інституту електрозварювання НАН України.
Запропонував методи розрахунку раціональних конструктивних схем металевих прольотних будівель мостів.
Феномен Є. О Патона полягає в тому, що йому вдалося стати визнаним лідером у спеціальності, займатися якою вчений почав уже у віці 58 років. Танки Т-34, корпуси яких швидко й надійно зварювалися патонівським швом на підприємстві «Уралвагонзавод» і які невпинним потоком постачалися для потреб фронту, стали найкращими бойовими машинами Другої світової війни. Одне з найбільш знаних творінь дослідника – київський суцільнозварний міст через Дніпро, який нині називають не інакше, ніж мостом Патона, і який Американським зварювальним товариством було визнано найвидатнішою інженерною спорудою ХХ століття, – експлуатується без капітального ремонту вже понад 60 років, витримуючи навантаження суттєво вищі від тих, що були закладені в його проекті.
Створив спосіб і технологію автоматичного зварювання під флюсом, застосування якої дозволило в роки Другої світової війни швидко збільшити обсяги виробництва танків.
У Києві ж працює й найбільший у світі науково-технічний комплекс у галузі зварювання металів та спеціальної електрометалургії, підвалини якого вчений заклав ще в 1930-х рр.
Знаменитий патонівський шов нині створюють  уже не тільки дуговим зварюванням, а й за допомогою лазера, плазми та енергії вибуху, і застосовують у різних середовищах – від морських глибин до космічного простору.
Електрозварювання використовується в таких галузях, про які не міг здогадуватися навіть обдарований науковою інтуїцією Є.О. Патон, зокрема у медицині – при зварюванні живих тканин.




19 березня - 125 років з дня народження Максима Рильського (1895-1964), письменника, перекладача, літературознавця, громадського діяча, 
академіка Академії наук УРСР

     
  Максим Рильський народився 19 березня 1895 року в Києві. Його батько, етнограф, громадський діяч і публіцист Рильський Тадеуш-Томаш-Збіґнєв Розеславович, був сином поміщика Розеслава-Карла-Теодора-Яна Теодоровича Рильського і княжні Трубецької. Один з предків Рильських у XVII столітті був київським міським писарем. Прапрадід Ромуальд був учнем базиліянської школи і під час взяття Умані гайдамаками у 1768 році ледве не був страчений (за переказом, він заспівав православний гімн «Пречиста Діво, мати руського краю», це справило на ватажка гайдамаків таке враження, що він відпустив хлопця, а також решту засуджених на смерть поляків та євреїв). Мати Максима Рильського, Меланія Федорівна, була простою селянкою з села Романівки (нині Попільнянського району Житомирської області).
1902року помер його батько, і родина переїхала з Києва до Романівки. Максим спершу навчався в домашніх умовах, потім (з осені 1908 року) у приватній гімназії в Києві. Змалку познайомився з композитором М. Лисенком, етнографом, дослідником і збирачем українських народних дум та пісень Д. Ревуцьким, актором і режисером П. Саксаганським, етнографом та фольклористом О. Русовим, які справили на нього великий вплив. Деякий час він жив і виховувався в родинах М. Лисенка та О. Русова. Після приватної гімназії Науменка Рильський у 1915–1918 роках навчався на медичному факультеті Київського університету Св. Володимира, потім на історико-філологічному факультеті Народного університету в Києві, заснованому за гетьмана Павла Скоропадського, але через бурхливі події революції й громадянської війни жодного з них не закінчив. Займався самоосвітою, вивченням мов, музикою.
 З 1919 до 1929 року вчителював у селі, зокрема й у Романівці, а також у київській залізничній школі та в Українському інституті лінгвістичної освіти.
Рильський почав писати рано, перший його вірш надруковано 1907, перша юнацька збірка поезій «На білих островах» вийшла 1910 року. Першою вже зрілою, що визначила появу видатного поета, була збірка «Під осінніми зорями» (1918, перевидана у понад пал. скороченому вигляді 1926).
У 1920-х роках Рильський належав до мистецького угруповання «неокласиків», переслідуваного офіційною критикою за декадентство і відірваність від сучасних потреб соціалістичного життя. Протягом десятиріччя вийшло десять книжок поезій, серед яких «Синя далечінь» (1922), «Поеми» (1925), «Крізь бурю і сніг» (1925), «Тринадцята весна» (1926), «Гомін і відгомін», «Де сходяться дороги» (1929), та декілька книжок поетичних перекладів, зокрема 1927 року – переклад поеми Адама Міцкевича «Пан Тадеуш».
Як і решта неокласиків, Рильський безпосередньо своєю творчістю не реагував на політичні події і протягом 1920-х років цілковито ізолювався від радянської дійсності, лише подеколи в одвертій формі (наприклад, у вірші «На світі є співучий Лянґедок») чи у вигляді іронічних «відступів» (як у «Чумаках» чи поемі «Сашко») виявляв обурення проти ідейно-політичної та літературної атмосфери, що панувала тоді (зокрема, у статті «Моя апологія, альбо самооборона», «Більшовик», Київ, ч.216, 23 вересня 1923). Така поведінка поета викликала гострі напади офіційної критики, що врешті закінчилося арештом НКВС у 1931, після чого він майже рік просидів у Лук’янівській тюрмі. Після ув’язнення Остап Вишня забрав його до себе в Харків на кілька днів у гості. Його товариші-неокласики М. Драй-Хмара, П. Филипович, М. Зеров були репресовані й загинули в концтаборах.
Після ув’язнення, з 1931 року творчість Рильського зазнає змін, і в збірці «Знак терезів» (1932) проголосив активне сприйняття радянської дійсності, завдяки чому він єдиний з неокласиків урятувався від сталінського терору і був зарахований до числа офіційних радянських поетів. Його творчість поділилась на два річища — офіційне та ліричне, в останньому йому вдавалося створити незалежні від політики, суто мистецькі твори, які пережили його. Одначе це не заважало радянським органам «профілактично» його шпетити. Зокрема, початком жовтня 1947 “Радянська Україна ” друкує статтю «Про націоналістичні помилки М.Рильського», Рильський винуватиться у «буржуазному об’єктивізмі, відсутності більшовицької партійності і забутті істини, що змістом радянської ідеології і культури була більшовицька ідейність… не оволодів основами марксистсько-ленінського світогляду… не позбувся впливу буржуазно-націоналістичної ідеології.»
У радянську добу Рильський написав тридцять п’ять книжок поезій, кращі серед яких — «Знак терезів» (1932), «Літо» (1936), «Україна», «Збір винограду» (1940), «Слово про рідну матір», «Троянди й виноград» (1957), «Голосіївська осінь», «Зимові записи» (1964); чотири книжки ліро-епічних поем, багато перекладів зі слов’янських та західноєвропейських літератур, наукові праці з мовознавства та літературознавства. 1943 року його обрано академіком.
У 1944–1964 роках Максим Рильський був директором Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН України.
 1960 року йому було присуджено Ленінську премію, у 1943, 1950 – Державну премію СРСР.
Помер Максим Тадейович Рильський 24 липня 1964 року. Поховано його у Києві, на Байковому кладовищі.







19 березня - 90 років з дня народження Ліни Костенко (1930), 
письменниці, громадської діячки

       

Лі́на Васи́лівна Косте́нко (19 березня 1930) — українська письменниця-шістедесятниця. Лауреат Шевченківської премії (1987), премії Антоновичів (1989), премії Петрарки (1994).
        У радянські часи брала активну участь у дисидентському русі, за що була надовго виключена з літературного процесу. Авторка поетичних збірок «Над берегами вічної ріки» (1977), «Неповторність» (1980), «Сад нетанучих скульптур» (1987), роману у віршах  «Маруся Чурай» (1979, Шевченківська премія, 1987), поеми «Берестечко» (1999, 2010). 2010 року опублікувала перший прозовий роман "Записки українського самашедшого", що став одним з лідерів продажу серед українських книжок у 2011 році. Почесний професор Києво-Могилянської академії, почесний доктор Львівського та Чернівецького університетів. Відмовилась від звання Героя України.


21 березня - 150 років з дня народження Олександра Лотоцького (1870-1939), письменника, публіциста, політичного діяча, дипломата

   

 Олександр Лотоцький народився 9 березня 1870 р. в с. Бронниці біля Могилева на Поділлі у сім'ї православного священика Гната Лотоцького.
     Лотоцькі належали до давнього боярського і військово-земянського роду, відомого з XV ст. та спорідненого з князями Друцькими, Соколинськими, Юрагами-Гедройцями.
     Мати – донька відомого протоієрея Северіяна Дложевського, вихованка приватного польського пансіону.
Закінчив Київську Духовну академію (1896).
У 1900-1917 рр. – урядовець державного контролю у Києві та Санкт-Петербурзі. Секретар благодійного товариства видання загальнокорисних і дешевих книг. Член Товариства Українських Поступовців. У 1917 – один з організаторів Української Національної Ради у Петрограді, російський губерніальний комісар Буковини та Покуття. Восени 1917 р. – генеральний писар Генерального Секретаріату України.
Співзасновник видавництва «Вік», ініціатор повного видання «Кобзаря» 1907 р. та рішення Російської Академії наук «Об отмене стеснения малорусского печатного слова» 1910 р.
На початку 1918 — Державний контролер УНР. В другій половині жовтня 1918 в результаті реорганізації Ради міністрів й включення до нового кабінету Ф. Лизогуба «групи національно свідомих діячів», міністром ісповідань став Олександр Гнатович Лотоцький.
У 1919–1920 рр. – голова дипломатичної місії УНР в Османській імперії. Як міністр ісповідань за Директорії домігся проголошення автокефалії Української православної церкви 1919 р.
У 1927–1930 рр. – міністр внутрішніх справ уряду УНР в екзилі. У 1929–1939 роках викладав історію слов'янських і румунської Православних Церков на Студіумі православного богослов'я Варшавського університету. Засновник і директор Українського Наукового Інституту у Варшаві (1930–1938). Друкувався у варшавському двомісячнику «Sprawy Narodowościowe», журналах «Przegląd Współczesny», «Elpis», «Тризуб», «Записки НТШ», «Духовна Бесіда» та інших.



25 березня - 140 років з дня народження Гаврила Базильського 
(1880-1937), військового діяча, генерал-хорунжого Армії УНР

     

 Гаврило Макарович Базильський (1880-1937) – генерал-хорунжий Армії Української Народної Республіки. Походив з селян села Соколівка Уманського повіту Київської губернії. Склав іспити на звання однорічника у Золочівській гімназії (Харківська губернія).
      В 1900 році вступив на військову службу до 175-го піхотного Батуринського полку. В 1905-му закінчив Чугуївське піхотне юнкерське училище за 2-м розрядом, вийшов підпоручиком до 200-го піхотного резервового Іжорського полку (під Санкт-Петербургом). У 1911 році був переведений до 74-го піхотного Ставропольського полку (Кам’янець-Подільський, згодом – Умань).
З початком Першої світової війни був переведений до 258-го піхотного Кишинівського полку, командував ротою. Під час боїв був контужений та поранений. З 1917 року — командир полку, отримав звання полковника. За Першу світову війну нагороджений орденом Святого Георгія IV ступеня, Георгіївською зброєю, солдатською відзнакою Святого Георгія IV ступеня з лавровою гілкою, всіма бойовими орденами до Святого Володимира ІІІ ступеня з мечами та биндою. Мав блискучі атестації начальства.
У 1917 році став ініціатором українського військового руху у 65-й піхотній дивізії, до складу якої входив 258-й Кишинівський полк. Влітку організував український курінь у складі свого полку, в кінці 1917 року українізував дивізію та у березні 1918 року передав її у розпорядження української військової влади, вивівши з Румунського фронту до Умані (до місця формування у 1914 році).
До червня 1918 року – виконувач обов’язків начальника 65-ї піхотної дивізії Армії Української Держави. З 10 липня 1918 року – командир 42-го (згодом 32-го) пішого Сумського полку 11-ї пішої дивізії Армії Української Держави. З грудня 1918 року – начальник 11-ї пішої кадрової дивізії.
З 11 червня 1919 року – начальник 8-ї Запорізької дивізії. У грудні 1919 року був інтернований поляками.
У травні-липні 1920 року – командувач Запасових військ Армії УНР, що були переформовані у 1-шу Кулеметну дивізію, був начальником цієї дивізії. З 5 жовтня 1920 року – генерал-хорунжий. З 12 жовтня 1920 року – начальник 1-ї Запорізької стрілецької дивізії Армії УНР. Помер 17 жовтня 1937 року та похований у місті Каліш (Польща).


28 березня - 150 років з дня народження Юліана Бачинського (1870-1940), публіциста, громадського та політичного діяча, репресований

   

  Бачинський Юліан (1870, Новосілка, Тернопільщина - 1940, Ленінградська область, (ГУЛАГ)) - український політичний і громадський діяч, публіцист, член Української радикальної партії, а з 1899 року - Української соціал-демократичної партії, дипломат.
    Він народився 1870 року на Тернопільщині в сім'ї відомого церковного діяча. Батько Юліана, Олександр Гаврилович, був канцлером митрополичої капітули греко-католицької церкви і ректором Львівської греко-католицької семінарії.. Рід Бачинських, що належить до герба Сасів, має шляхетське походження. Після закінчення юридичного факультету Львівського університету Бачинський активно займається політичною й публіцистичною роботою. 1890 року він вступає до Російсько-української радикальної партії, де разом із В. Будзиновським, Є. Левицьким, М. Ганкевичем був одним із лідерів «молодіжного» (соціал-демократичного) крила. А вже 1899 року Бачинський стає одним із засновників Української соціал-демократичної партії.
Навчався у Берлінському університеті. Активний учасник української революції 1917-20 років. Голова дипломатичної місії УНР у Вашингтоні (1919-21). Як організатор соціал-демократичної партії Галичини, вірив у можливість співпраці з російськими більшовиками, за що поплатився власним життям (в 30-ті роки повернувся в УРСР і був репресований).
У 1895 році Юліан Бачинський опублікував книгу «Україна уярмлена» («Ukraina Irredenta»), в якій, на підставі аналізу еміграції українців-галичан, став першим хто обґрунтував потребу створення української соборної держави під девізом: «Вільна, велика, політично самостійна Україна, одна, нероздільна від Сяну по Кавказ!»
Протягом 1905-1906 років перебував у США та Канаді. Вважав здобуття політичної незалежності України головною передумовою її дальшого соціально-економічного і культурного розвитку.
З 1918 року був членом Української Національної Ради ЗУНР-ЗОУНР в Галичині. У 1919 році - представник дипломатичної місії УНР у Вашингтоні. Він робить спробу на практиці реалізувати свою ідею про незалежність з метою досягти визнання Української Народної Республіки США. Однак його місія закінчилася невдачею.
З 1921 по 1929 жив у Німеччині, згодом у Львові. З 1932 року мешкає в Києві, працює у редакції «Української Радянської Енциклопедії».
Наприкінці 1934 року був звинувачений в антирадянській терористичній діяльності. Був заарештований та засуджений на 10-річне ув'язнення і перебував у виправно-трудових таборах ГУЛАГу в Ленінградській області, де й помер.
Бачинський - автор політологічної праці «Україна irredenta» - «Україна невільна» (1895), книги «Українська еміграція в Америці» (1914), «Більшовицька революція і українці» (1928) та інших.

1 березня - цей день в історії.

У 1555 році Нострадамус опублікував свою книгу прогнозів.

Мішель де Нотрдам (фр. Michel de Nostredame), відомий також як Нострадамус (14 грудня 1503 - 2 липня 1566) — французький астролог, провидець, лікар і алхімік, відомий своїми пророцтвами.







  У 1869 році Дмитро Менделєєв склав таблицю системи елементів, в основі якої лежала їх атомна маса і хімічна схожість.

1872 року Рішенням Конгресу США в Єлоустоуні засновано перший в світі національний парк.

Перший в світі національний парк – Єллоустонський національний парк, який знаходиться на північному заході США у Скелястих горах у штатах. Його площа - 898,3 тис. га. – Єллоустонський парк має найбільше скупчення гейзерів та гарячих джерел (понад 3000, в тому числі гейзер Екселсіор з висотою струменю до 90 м); також є грязьові вулкани.



1912 рік — у Сент-Луїсі Альберт Беррі зробив перший стрибок з парашутом з літака у польоті (висота 460 м).

Альберт Беррі американський пілот, вважається одним з перших (разом з Грантом Мортоном), хто здійснив успішний стрибок з парашутом з літака.
Парашут діаметром 11 м. міститься в металевому контейнері, прикріпленому до нижньої площини літака. Беррі пролетів 152 м. до того, як парашут розкрився.




1977-й — у Києві відкритий пам'ятник українському філософу Григорію Сковороді.

Пам'ятник Григорію Сковороді в Києві розташований на Контрактовій площі в сквері напроти будівлі Києво-Могилянської академії, в якій мандрівний філософ і поет Григорій Сковорода провів як студент багато років.
Григорій Сковорода навчався в Києво-Могилянській академії у 1734-1753 роках (з перервами); певний час перебував за кордоном, потім викладав поетику у Переяславському та Харківському колегіумах.
Останні 25 років вів життя мандрівного філософа. Широко відомими є його поетичні збірки «Сад божественних пісень», «Байки харківські», філософські трактати «Алфавіт світу», «Дві бесіди», «Діалоги» та ін.
Творчість Сковороди значно вплинула на українську і російську філософію XIX—XX ст., а також на розвиток української літератури і поетики.


1988-го Компанія Apple Computer анонсувала вихід нового пристрою CD-ROM у своїх комп'ютерах Apple II і Macintosh.

Хоча CD-RO-ми були відомі ще з 1985 року, саме вироби Apple, які продавались за ціною 1199 доларів, стали першими, що надійшли до масового продажу. Найбільше, що вразило фахівців, був не об'єм самого CD-диску, який в 2 тисячі разів перевершував типовий гнучкий диск, а його здатність відтворювати музичні записи. Проте, лише в середині 1990-х CD-ROMи стали стандартною частиною всіх комп'ютерів.


1 березня народилися:

1940 рік — Йожеф Сабо, український футболіст («Динамо» Київ), тренер.

1938 року народився Борислав Брондуков, український актор («Вавілон ХХ», «Афоня», «Гараж»).
Брондуков знявся в 125 фільмах. Більше 40 ролей Брондукова озвучені іншими акторами. Останній раз на екрані Брондуков з’явився в 1997 році, в картині «Хіппініада або Материк кохання», але після третього інсульту він не розмовляв і не вставав з ліжка. Помер Борислав Брондуков 10 березня 2004 року, похований на Байковому кладовищі.

У 1976 році народився Сергій Дзиндзирук, український боксер у першій середній вазі (до 69,855 кг). Чемпіон світу за версією WBO серед професіоналів. Срібний призер чемпіонатів світу серед любителів 1997 року та чемпіонату Європи 1998 року. Представляє німецький клуб «Юніверсум»



2 березня – цей день в історії

У 1923 році в США вийшов друком перший номер журналу «Time». 
Журнал "Time" - 32-сторінкове видання було першим американським тижневиком новин. Сьогодні журнал виходить кількома мовами і має близько 4-х мільйонів передплатників.

В 1949-му закінчився перший безпосадковий політ на літаку навколо земної кулі.

1969 року відбувся перший в історії збройний конфлікт між двома соціалістичними країнами - на острові Даманський, що на річці Уссурі. китайськими прикордонниками було розстріляно вісім радянських прикордонників.
Це привело до розгортання повномасштабних бойових дій, які тривали до 15 березня і привели до загибелі з обох боків 58-и чоловік і пораненню ще 98-и. За версією СРСР китайці порушили кордон і напали на радянський прикордонний загін. За версією Китаю саме радянські військові перейшли кордон і китайці були змушені захищатись. У наступних бойових діях з обох боків були задіяні не тільки прикордонні, але й регулярні війська, артилерія і танки. Незважаючи на великі людські втрати, жодній із сторін не вдалось закріпитись на острові Даманський. У вересні 1969 року на радянсько-китайських переговорах було вирішено зберегти існуючий кордон, а в травні 1991 року кордон між СРСР і Китаєм був проведений по фарватеру ріки Уссурі і Даманський відійшов до Китаю.

1972-го   з мису Канаверал (штат Флорида) у напрямку до Юпітера стартував космічний апарат «Піонер-10». 
У грудні 1973 року, після подолання астероїдного кільця і близько мільярда кілометрів, «Піонер-10» почав передачу на Землю перших фотозображень поверхні Юпітера. У червні 1983 року космічний апарат залишив межі Сонячної системи; офіційна підтримка проекту «Піонер-10» була завершена НАСА у березні 1997 року. Рухаючись у напрямку сузір'я Тільця, в 34600-у році «Піонер-10» пройде повз зірку Росс 246. До зовнішньої стінки апарату прикріплена золота анодована пластина розміром 15 на 22 сантиметри із зображеннями чоловіка та жінки, зоряною картою, на якій відмічено місце старту «Піонера-10» і його міжзоряний маршрут. Це послання, створене астрономом Карлом Саганом, призначене для інформування інших цивілізацій про існування розумного життя на Землі.







У 1993 році була заснована Академія медичних наук України.


Створення Національної академії медичних наук України було закономірним і необхідним етапом у розвитку медичної науки в Україні. Закономірним тому, що українська медична наука має багату історію, пов'язану з іменами видатних вчених у галузі теоретичної, клінічної і профілактичної медицини минулого і теперішнього часу, які створили відомі наукові школи в науково-дослідних установах і медичних вузах країни. Це був необхідний етап тому, що саме Академія здатна ефективно вирішувати такі завдання, як визначення пріоритетних напрямів розвитку медичної науки, проведення на високому науковому і методичному рівнях фундаментальних і прикладних досліджень, сприяння інтеграції академічної, вузівської та галузевої медичних наук і формування єдиної політики у цій сфері. Створенням Національної академії медичних наук було підтверджено наміри  держави розвивати медичну науку з метою підтримання на належному рівні охорону здоров'я населення України.
У 1991 р. в Національній академії наук України (тоді ще АН УРСР) було організовано відділення проблем медицини. Але провідні учені-медики розуміли необхідність створення в Україні Академії медичних наук. В листопаді 1992 р. Верховна Рада України прийняла Закон України "Основи законодавства України про охо­рону здоров'я", до 20-ї статті якого було включено наступне: "Вищою науковою медичною установою України із статутом самоврядної організації і незалежною у проведенні досліджень і розробці напрямів наукового пошуку є Академія медичних наук України". На виконання цього Закону і було започатковано створення Академії.
Принципи організації Академії медичних наук були обговорені на зустрічі президента Національної академії наук академіка Б. Є. Патона і академіків М. М. Амосова, О.Ф.Возіанова, Ю.І.Кундієва, О.М.Лук'янової, В.В.Фролькіса, О.О.Шалімова з Президентом України Л. М. Кравчуком.
24 лютого 1993 р. Президентом України був підписаний Указ, яким було засновано Академію медичних наук, визначено її статус, головні завдання і установлена чисельність. На розвиток Указу Президента вийшла постанова Кабінету Міністрів України, якою президентом-організатором Академії був призначений академік О.Ф.Возіанов,  призначено 25 академіків-засновників, а також визначено перелік наукових установ, що мали увійти до складу Академії.


1998-го Міністерство юстиції США оголосило про початок широкомасштабного розслідування діяльності корпорації "Майкрософт". 
Корпорація "Майкрософт" звинувачувалася у порушенні антимонопольного законодавства при ліцензуванні операційної системи Windows 95 і нечесній конкуренції шляхом примусового встановлення браузера Internet Explorer, інтегрованого в ОС. Звинувачення міністерства юстиції підтримали 27 штатів.



2 березня - день народження Архипа Тесленко

Архип Тесленко народився 2 березня 1882 в селі Харківці Лохвицького повіту на Полтавщині в селянській родині. Закінчивши Харківецьку церковно-приходську школу, продовжує навчання в місцевій церковно-вчительській школі, готуючи себе до педагогічної діяльності, постійно займається самоосвітою. Виключений за «вільнодумство». У 1910-му хворий, виснажений арештами й засланнями невдовзі помер.
Архип Тесленко – одна з найтрагічніших постатей в українській літературі. І не лише тому, що безперестану борсався в тенетах бідняцького глухого села, поневірявся по судах, етапах, тюрмах, засланнях, захворів на туберкульоз, - і прожив коротке життя: усього-то 29 років. А ще й тому, що в силу багатьох об'єктивних і суб'єктивних причин письменник обрав трагічне як засіб естетичного відтворення дійсності. На початку XX століття в своїй творчості він прагнув художньо осягнути процеси, що відбувалися на селі, і відображав у своїх творах стихійний, традиційний наймитський протест проти куркульства і дрібного чиновництва. В нових умовах визвольного руху в трактуванні смислу буття й небуття соціально й естетично письменник виступив у руслі революційної демократії, хоч пошуки ідеалу давалися нелегко. В нескінченних сутичках з соціальною дійсністю, що кінчалися для нього, як правило, поразкою, А. Тесленко дедалі частіше схилявся до думки про страчене життя як протест проти цієї дійсності. Така філософія – наслідок життєвої практики саме наймитського прошарку українського села, який не мав перспективи, представники якого в переважній більшості були приречені на жалюгідне існування, і лише окремі ставали на шлях свідомої боротьби.
Класовий конфлікт між багатством і бідністю поглиблювався. Політичні сили фіксували його, але радикальних шляхів виходу із становища не пропонували. До того ж сільська глибинка була відрізана від ідейно-політичних центрів. Цією політичною неграмотністю селян вміло користувалися заможні верстви і сільська старшина. А. Тесленко бере участь у революційних подіях на Лохвиччині. В поліцейських паперах його характеризують як людину крайніх поглядів. Він вірив у неминучість демократичних перетворень, боровся проти чорносотенства, не поділяв поглядів лібералів-народників.
Але чому ж тоді ідейна програма А. Тесленка видається на перший погляд обмеженою? Чому життєва позиція більшості його героїв ґрунтується переважно на судженні: «…для чого так жить?!» і чому такі невиразні мрії його позитивних героїв про «щось гарне, велике»?
На початку XX ст. селянська демократія на селі була вже серйозною суспільною силою. Письменник переймається селянським демократизмом, має зв'язки з соціал-демократами, включається в культурно-просвітницьку діяльність, створює театр для селян, розповсюджує політичну літературу




196 років від дня народження Берджіха Сметани (1824-1884), чеського композитора, піаніста, диригента

     Народився у Літомишлі. Мав гарні музичні задатки. Уже в п'ять років грав на фортепіано і скрипці. Тоді почав писати музику. Закінчивши початкову школу дочасно поступив на навчання до гімназії в Плзні. Проте навчатися тут не мав бажання, оскільки захоплювався музикою. Закінчивши гімназію переїхав до Праги, де став учителем музики. Мав фінансову підтримку від Ференца Ліста, який високо оцінив його хист і, завдячуючи якому, Сметана опублікував свої перші музичні твори.
З 1848 року створив свою музичну школу. Одружується з Катериною Коларовою, згодом вони народили 4 дочки (троє померли). Упродовж 1856 – 1861 років жив у шведському місті Гетеборг, де продовжує творити музику. Повернувся до Чехії в 1859 році. Тоді ж померла його перша дружина. Під час перебування в Чехії часто відвідував Обржіст, де у 1860 році вдруге одружився з Барбарою («Betty») Фердинандовою. Через рік повернувся до Швеції. Згодом претендував на вступ до Празької консерваторії, але не зміг цього здійснити через фінансові проблеми. Проте успіх не забарився з операми «Брандербуржці в Богемії» (чеськ. Braniboři v Čechách) і «Продана наречена» (чеськ.Prodaná nevěsta). Згодом отримав премію за найкращу чеську оперу («Брандербуржці в Богемії»). Серйозний успіх прийшов з оперою «Продана наречена». Завдяки такому великому успіху в 1866 році він став диригентом оркестру театру. Улітку 1874 перестав чути на праве вухо, а наприкінці життя додалися й розумові розлади. 22 квітня 1884 року його перевезено до лікарні для душевнохворих у Празі, де він і помер 12 травня 1884 року.


196 років від дня народження Костянтина Дмитровича Ушинського (1824-1871), російського й українського педагога-демократа

   Професор Костянти́н Дмитро́вич Уши́нський (19 лютого (2 березня) 1824, Тула, Російська імперія – 22 грудня 1870 (3січня 1871), Одеса, Херсонська губернія, Російська імперія) - український та російський педагог українського походження, кандидат юриспруденції і правознавець, один із засновників педагогічної науки та народної школи у Російській імперії, автор праць з теорії й історії педагогіки, підручників для початкового навчання і статей з педагогіки.
   Працював на різних посадах у Демидівському юридичному ліцеї, Гатчинському сирітському інституті та Смольному інституті шляхетних дівчат. Також працював редактором і писав статті в таких виданнях, як «Современник», «Библіотека для чтенія», «Журнал для воспитания», «Журнал Министерства народного просвещения».
У педагогічній системі Ушинського важливе місце посідало вчення про мету виховання, що визначалося ним як підготовка людини до життя та праці, як формування у людини почуття обов'язку перед народом та виховування у людини патріотизму. У вихованні дітей він видавав значне місце сім'ї та вважав украй необхідним родинне виховання. Найпершим обов'язком громадянина та батька сім'ї є виховання громадян, корисних для суспільства, - вважав учений.
Окрім того, він приділяв велике значення мові народу, адже, за його словами, «якщо вимерла мова в устах народу, вимер і народ». Педагог обстоював думку, що кожний народ має право мати школу рідною мовою, засуджував царизм за заборону вивчення української мови у школах на українських землях. Визначив основні шляхи й засоби розвиваючого навчання, був поборником класно-урочної системи навчання, врахування вікових і психологічних особливостей дітей. Він надавав важливого значення праці у психологічному та фізичному розвитку людини, вказував на керівну роль школи й особи вчителя у вихованні дітей.
Ушинський склав підручники для початкового навчання «Дитячий світ і Хрестоматія» (1861 року) та «Рідне слово» (1864 року), в яких науковий рівень знань поєднувався з доступністю, яскравістю викладу та служив завданням морального й естетичного виховання. Однак, основною фундаментальною працею науковця вважається психолого-педагогічний та філософський тритомний твір - «Людина, як предмет виховання». У нього вчилися найкращі грузинські, вірменські, фінські, татарські та болгарські педагоги.


3 березня – цей день в історії
3 березня Всесвітній день письменника

     Всесвітній день письменника відзначається за рішенням 48-го конгресу Міжнародного ПЕН-клубу (International PEN Club), що відбувся 12-18 січня 1986 року.
  ПЕН-клуб був заснований в Лондоні в 1921 році. Назва організації – абревіатура, утворена першими літерами англійських слів Poets – поети, Essayists – нарисовці, Novelists – романісти. Цікаво, що абревіатура в даному випадку співпадає зі словом pen – в перекладі з англійської – ручка.
Ідея створення організації належить англійській письменниці Кетрін Емі Доусон-Скотт (Mrs. CA Dawson Scott).
Першим президентом ПЕН-клубу став Джон Голсуорсі (John Galsworthy).
У 1923 році відбувся перший міжнародний конгрес ПЕН-клубу в Лондоні, у той час пен-центри були створені в 11 країнах світу. Сьогодні подібні центри діють в 130 країнах.
Всесвітній день письменника відзначається за рішенням 48-го конгресу Міжнародного ПЕН-клуба Ето міжнародне об’єднання письменників, яке, як сказано в Хартії ПЕН-клубу, “виступає на захист принципів свободи інформації всередині кожної країни і між всіма країнами. Його члени зобов’язуються виступати проти придушення свободи слова в будь-якій її формі в тих країнах і суспільствах, до яких вони належать, а також у всьому світі, коли це представляється можливим. ПЕН-клуб виступає в захист свободи друку і проти довільного застосування цензури в мирний час. ПЕН-клуб вважає, що необхідне просування людства до більш високих форм політичної і економічної організації вимагає вільної критики уряду, органів управління і політичних інститутів.
1866 рік — у Києві відкрито публічну бібліотеку (тепер — Національна парламентська бібліотека України).

Бібліотека обслуговує понад 25 000 читачів; 300 бібліотек республіки користуються літературою через міжбібліотечний абонемент. З 1958 провадить міжнародний книгообмін. Бібліотека складає матеріали рекомендаційної бібліографії, посібники з бібліотекознавства, вивчає, узагальнює і поширює передовий досвід роботи бібліотек республіки.

3 березня - Всесвітній день дитячого телебачення і радіомовлення
(перша неділя березня)

     У середньому діти проводять перед екраном від 2,5 до 3,5 годин на добу, а дитяча аудиторія становить близько 25% від числа всіх телеглядачів.
      З найперших років існування телебачення і радіомовлення для дитячої аудиторії вчені і практики були єдині в думці, що цей процес має величезний виховний і освітній потенціал.
До теми дитячого телебачення немає байдужих, тому що всі ми родом з дитинства. Всесвітній день дитячого телебачення і радіомовлення - одне з найбільш світлих і добрих свят. Воно закликає не забувати про наших найулюбленіших маленьких телеглядачів і нагадує дорослим про те, що і вони колись були дітьми.
Святкову дату оголосили представники Дитячого фонду ООН (ЮНІСЕФ) в Канні у квітні 1994 року. З тих пір кожен рік і кожну першу неділю грудня всі провідні теле-та радіокомпанії світу надають ефір дітям та дитячим передачам.
У 2009 році свято переїхало в першу неділю березня.
Багато хлопчиків та дівчаток, можливо, коли-небудь будуть працювати на телебаченні. Таланту їм не бракує, вони знаходять гострі питання для всіх.
В 2020 році Всесвітній день дитячого телебачення і радіомовлення припадає на 1 березня.

У 1750 році Кирило Розумовський був обраний гетьманом України.

Кирило Розумовський намагався перебудувати Гетьманщину на самостійну українську державу європейського типу.
За гетьманування К. Розумовського Гетьманщину було поділено на повіти, запроваджено систему шляхетських судів — земських, ґродських і підкоморських, війтівські посади у великих містах передано до козацької старшини. Термін «шляхетство» став офіційною назвою козацької старшини. Поруч з тим ішов процес обмеження прав посполитих, але одночасно було відкрито ширший доступ до старшини представникам некозацьких верств (духовенство, міський патриціат тощо).

1813 року морозиво було вперше подано на офіційному прийомі.

В 1877-му американський винахідник Еміль Берлінер створив мікрофон.


1950 року на екрани США вийшов фільм Волта Діснея «Попелюшка» — перший повнометражний анімаційний фільм, робота над яким тривала близько восьми років.



4 березня народилися…

Володимир Івасюк (1949-1979) - видатний український композитор і поет, співак, один із основоположників української естрадної музики, героя України
Володимир Івасюк - один із творців української естрадної музики. Видатний українець, який прожив всього 30 років, за своє коротке життя написав 107 пісень, 53 інструментальних творів, створив музику до кількох спектаклів. Окрім цього, він професійний медик, скрипаль, чудово грав на фортепіано, віолончелі, гітарі, майстерно виконував свої пісні. Відомий як музикант, Івасюк був і неординарним живописцем.
Талант Володимира помітили, коли хлопцю було 10 років. Про нього тоді вже говорили у рідному місті Кіцмань. У 15 про нього почули Чернівці, в 20 років - говорила вже вся Україна, а ще за рік його прийняла Москва. Його пісні відомі не лише в Україні. "Червона рута" була визнана найкращою піснею 1971 року, а "Водограй" - 1972.
Володимир Івасюк, окрім музики і поезії, мав ще й хист до малювання. У його особовому фонді зберігається кількадесят малюнків різних років - переважно шкільних і студентських. Це виконані олівцем або акварельними фарбами натюрморти, пейзажі, портрети видатних людей, автопортрет, шаржі і карикатури.
Івасюк був не просто музикантом, він був патріотом України. Своїми піснями він відроджував любов українців до української культури та намагався протистояти пропагандистській ідеї одного великого "радянського народу". З Чернівецького медичного університету видатного українця відрахували не через те, що погано вчився, а через вчинок, який виказує справжнього Івасюка. Він у 1966 році у своїй рідній Кіцмані був серед тих, хто скинув із п’єдесталу пам’ятник Леніну.
18 травня 1979 року його тіло було знайдене повішеним у Брюховицькому лісі під Львовом. Між датою зникнення й датою смерті Івасюка є загадковий проміжок часу. 24 квітня 1979 року Володимир пішов зранку на заняття в консерваторію. Близько 13.00 повернувся додому, взяв якісь ноти й знову пішов, сказавши, що буде через годину. Володимира знайшли тільки 18 травня 1979 року: однак не міліція, а випадковий солдат, що, наткнувся в лісі на напіввисячий-напівстоячий труп людини.
До речі, пошуки велися з 27 квітня до 11 травня. Саме тоді була закрита справа №239, що чомусь мала назву "Пошукова справа по факту смерті композитора В. Івасюка". Імовірно, уже тоді комусь було відомо, де він і що з ним трапилося. Інакше чому пошуки припинили 11 травня, якщо тіло знайшли тільки 18. До того ж тіло, зняте з петлі, не мало ознак розкладання. Слід від петлі був свіжий. Пізніше дружина поета Ростислава Братуня Неоніла, яка пішла разом з матір'ю композитора у морг, розповіла, що в Івасюка було знівечене обличчя, без очей, поламані пальці й все тіло в синцях. Але, незважаючи на це, слідчі завзято відпрацьовували версію про "самоповєшаніє", відкидаючи в сторону всі інші. Івасюка намагалися також назвати божевільним, говорили про "творчу кризу", про заздрість вчителя.
Відповідно до неофіційної версії, смерть Івасюка була вбивством, виконаним КДБ за наказом вищого керівництва СРСР. Архіви цієї справи, що зберігаються в Москві, дотепер ані родичам, ані працівникам музею Івасюка не відкривають, посилаючись на гриф "таємно".


        У 1678 році — Антоніо Вівальді — знаменитий італійський композитор, скрипаль-віртуоз, римо-католицький священик, автор більш як сорока опер, кантат, ораторій, творець жанру сольного інструментального концерту.
       Вважається одним з композиторів, що почали розвивати музику бароко до стилю імпресіонізму. За життя отримав широке визнання по всій Європі.
       Майстер ансамблево-оркестрового концерту — кончерто гроссо.
Вівальді в основному відомий завдяки своїм інструментальним концертам, особливо для скрипки. Одними з найвідоміших його робіт є чотири концерти для скрипки «Чотири пори року», що входять до циклу «Спір гармонії із винаходом».


1815 року народився Михайло Вербицький, український композитор, хоровий диригент, громадський діяч, священик автор музики до українського національного гімну «Ще не вмерла Україна».

      Народився на Надсянні у родині греко-католицького священика. Коли Михайлові виповнилося 10 років, помер батько і ним та його молодшим братом Володиславом заопікувався їх далекий родич перемишльський владика Іван Снігурський, один з найяскравіших діячів Української греко-католицької церкви.
У 1828 році при перемиській кафедрі владика Іван Снігурський заснував хор, а згодом і музичну школу, в яких співав і навчався Михайло. Уже на Великдень наступного 1829 року цей хор з великим успіхом дебютував в урочистому богослужінні, де Вербицький разом з Іваном Лаврівським виступили як солісти. Побачивши такий блискучий результат, Іван Снігурський запрошує з Чехії кваліфікованого диригента і композитора Алоїза Нанке: у Нанке Михайло Вербицький отримав ґрунтовну музичну освіту, зокрема, з композиції. Безперечно, важливе значення для формування Вербицького як композитора мав репертуар хору, в якому були як твори віденських класиків Й. Гайдна, В. А. Моцарта, так і музика композиторів «золотої доби» української музики — М. Березовського та Д. Бортнянського.
Саме духовні концерти Бортнянського найбільше вплинули на музику Західної України і світогляд Вербицького зокрема. Адже тоді, коли в церквах панувало одноголосся (самолівка) та простеньке двоголосся (єрусалимка), творчість Бортнянського представила високопрофесійне багатоголосся.
Музичну освіту Михайло здобув у дяківській школі у Перемишлі (офіційна назва школи — Дяко-Учительський інститут). Оскільки мав гарний голос, то співав у славетному кафедральному хорі Собору Івана Хрестителя.
За його словами, дяківська школа була для нього консерваторією в мініатюрі, а кафедральний хор дорівнював добрій опері — так гарно співали. У хорі плекали культ композитора Дмитра Бортнянського, якого М. Вербицький назвав «українським Моцартом», та й рід Бортнянського своїм коренем сягає Лемківщини.
У 1833 році Михайло вступає до духовної семінарії у Львові. Тут він починає серйозно займатися музикою, опановує техніку гри на гітарі, яка стала його улюбленим інструментом, а згодом він створює підручник для навчання гри на гітарі, пише п’єси для цього інструмента. Численні твори, перекладені або створені ним для гітари, здобули широку популярність у галицькому домашньому музикуванні. До нашого часу зберігся створене ним «Поученіє Хітари», яке стало першим подібним посібником в Україні.
У другій половині сорокових років Михайло Вербицький звертається до релігійної музики — і в цей період пише повну Літургію на мішаний хор (1847), яка і сьогодні звучить у багатьох церквах Західної України. Окрім Літургії, він створює знамените «Ангел вопіяше» та ін. церковні композиції.
Коли наприкінці сорокових років налагоджується активне театральне життя, Вербицький одразу ж заходився писати музичні номери до українських театральних вистав. П’єси, що ставились на театральних сценах Львова і Галичини, здебільшого були перекладами як з української драматургії та літератури, так і з польської, французької та австрійсько-німецької драматургії. Музика у цих п’єсах відігравала дуже важливу роль, оскільки вносила у вистави яскравий емоційний елемент, а також наближувала чужомовні сюжети до українського колориту. Тому навіть досить посередні п’єси саме завдяки музиці Вербицького здобували велику популярність. Вербицький написав музику до понад 20 вистав. У цей час Вербицький створив музику до таких вистав як «Верховинці», «Козак і охотник», «Проциха», «Жовнір-чарівник» та ін.
Однак політичні події повернулися так, що 1848-49 роки стали початком і завершенням першого етапу відродження українського театру, тож протягом декількох років Вербицький не писав музики до п’єс. У 60-х роках композитор знову звертається до жанру співогри, бо у Львові був відкритий театр «Руської Бесіди». Для цього театру Вербицький пише побутову мелодраму «Підгіряни», одну з найпопулярніших п’єс композитора, згодом «Сільські пленіпотенти», «Простачку», «В людях ангел, не жена, вдома з мужем сатана» та ін.
Однак через матеріальні нестатки М. Вербицький був змушений двічі залишити семінарію. З Божої ласки йому вдалося закінчити цей духовний заклад і стати священиком. У 1852 році одержав парафію в селі Млинах Яворівського повіту, де він служив Богові і людям аж до смерті, що сталося в 1970 році. Ще й досі чудом збереглися та дерев’яна церковця, в якій отець Михайло своїм чудовим голосом відправляв Святу Літургію, а млинівські парафіяни горнулися свого пароха, любили й шанували його, бо був він священиком за покликанням.
Захоплення музикою не згасало в ньому. Будучи священиком, він писав Літургійні композиції, які ще й тепер співає уся наша Галичина. І які літургійні шедеври створив він! «Єдинородний Сине», «Святий Боже», велично-пафосне «Алилуя», яке в народі називають козацьким, «Отче наш», причасний «Хваліте Господа з небес», «Ангел вопіяще» та інші.
Писав М. Вербицький і світську музику. Він автор багатьох музичних творів на народні мелодії, полонезів, вальсів, вступів до вистав. Він дав музичне життя поезії місцевих поетів, зокрема, М. Шашкевича, Ю. Федьковича та І. Чушалевича і все це творив він на селі, де до кінця свого життя не мав піаніно, а використовував тільки стару фісгармонію. Своєю кантатою «Заповіт» («Завіщаніє») на слова Тараса Шевченка М. Вербицький відкриває нову епоху в розвитку хорової музики в Галичині. Цей прекрасний музичний твір оригінальний за своєю структурою: він призначений для соліста, двох хорів — мішаного і чоловічого та симфонічного оркестру. Ця кантата вперше була виконана на Шевченківському концерті у Львові у 1868 році (Пригадаймо, що перший у Галичині концерт на честь Тараса Шевченка відбувся в Перемишлі в 1863 році).
Михайло Вербицький — автор музики до українського національного гімну «Ще не вмерла Україна». У кожного з нас своя доля. Так і у пісні. Ось короткий життєпис цього національного гімну.
 У львівському журналі «Мета» № 4, 1863 рік, появився патріотичний вірш поета з Бориспіля поблизу Києва — Павла Чубинського — «Ще не вмерла Україна».
Цей вірш припав М. Вербицькому до вподоби як своїм високопатріотичним змістом, так і легкістю форми. Спочатку М. Вербицький представив цю пісню як солоспів і сам виконав її на сходинах гімназійної «Громади» в Перемишлі. А щоб усі члени «Громади» могли цю патріотичну пісню бадьоро співати, то він зробив з неї хорову композицію. Урочисто виконали цей хоровий твір уперше в Перемишлі в день празника Св. Івана Хрестителя — 1-го липня 1864 року. На концерті був присутній старенький уже єпископ Тома Полянський. З глибокою побожністю він поблагословив і композитора, і його твір на слова Павла Чубинського — поблагословив у Княжгороді над Сяном. Була це знаменна подія. Ця патріотична пісня немов веселка поєднала наддніпрянців із галичанами: «Заспіває наш брат за Дунаєм або під Полтавою, а ві Львові і в Бескидах голос лунає. Застогне Галицька Русь під Карпатами, а понад Дніпром у людей серце болить.» — так писав 1863 року Пантелеймон Куліш у листі до редактора Львівської газети «Слово».
У Львові пісню «Ще не вмерла Україна» вперше у хоровому опрацюванні виконали на концерті, присвяченому відкриттю українського театру в новозбудованому «Народному домі». Надруковано текст цієї пісні з нотами вперше у Львові в 1885 році у збірнику пісень під назвою «Кобзар». Минали роки… Пісня «Ще не вмерла Україна» розправляла крила — спочатку над Дністром, а потім над Дніпром. Вона стала українським національним гімном, а тепер у незалежній Україні — Державним Гімном України. Творцем цієї величної мелодії Українського Гімну був отець Михайло Вербицький — уже минуло йому 190 років від дня народження.
Багатогранний талант Михайла Вербицького розвивався і розцвів у лоні української Церкви в Перемишлі. Власне, Перемишль став осередком української хорової музики в Галичині. Катедральний хор Собору Івана Хрестителя, славетна дяківська школа, гімназійне товариство «Громада» — ось те цілюще джерело, з якого черпав натхнення і снагу до праці отець Михайло Вербицький. Він до кінця свого життя служив двом великим силам нашого духовного життя — молитві і пісні — служив самовіддано, одержимо і повсякчас.



6 березня- цей день в історії
1939-й  — у Києві відкрито пам’ятник Тарасу Шевченку

Пам'ятник Тарасові Шевченку у Києві — пам'ятник видатному українському поету і художнику Тарасові Шевченку у Києві, що знаходиться у парку Шевченка, навпроти Червоного корпусу Київського університету. Встановлений у 1939 році з нагоди 125-річчя з дня народження поета. Є одним із символів сучасного Києва




2003 року   Верховна Рада України ухвалила Закон
 "Про Державний гімн України"

Таким чином після 6 березня 2003 року цим законом встановлено, що урочисті заходи загальнодержавного значення розпочинаються і закінчуються виконанням Державного Гімну України. А також  музичне виконання гімну здійснюється під час проведення офіційних державних церемоній та інших заходів.
Вірш «Ще не вмерла Україна», який став поетичною складовою майбутнього Національного, а згодом – Державного Гімну, написав український поет, етнограф і фольклорист Павло Чубинський ранньої осені 1862 року.
Текст блискавично поширився в українофільських гуртках, які незадовго до того об’єднались у Громаду — організацію української інтелігенції в Києві, яка займалася громадською, культурною та просвітницькою діяльністю (існувала в 1859-76р.р., була заборонена Емським указом). Вірш став настільки популярним і так надихав українство, що того ж таки 1862-го, 20 жовтня, начальник жандармерії князь Долгоруков розпорядився вислати Чубинського до Архангельської губернії — «за вредное влияние на умы простолюдинов».
Вперше вірш П.Чубинського був надрукований у числі 4 від 1863р. львівського часопису «Мета». Тоді він і потрапив на очі відомому композитору, отцеві Михайлові Вербицькому з Перемишля, який щиро захопився твором і написав до нього музику (інша версія – музику на текст Чубинського о. Михайлові замовила перемишльська «Громада»).


8 березня- цей день в історії.
Міжнародний день жінок.
Історія відзначення дня 8-го березня починається в далекому 1910 році, коли член соціал-демократичної партії Німеччини комуністка Клара Цеткін на Міжнародній Конференції жінок в Копенгагені запропонувала щорічно 8 березня святкувати міжнародний день жінок. Існують дві версії, чому саме на цю дату випав вибір видатної феміністки.
Все почалося на початку весни 1857 року, коли текстильниці Нью-Йорку пройшли «маршем порожніх каструль» по Манхеттену. Вони вимагали підвищення зарплати, поліпшення умов праці і рівних прав для чоловіків і жінок. Демонстрацію природно розігнали, але шуму у зв'язку із своєю незвичністю вона наробила багато. Цю подію навіть стали називати «Жіночим днем».
8 березня 1908 року у Нью-Йорку на вулиці вийшли демонстранти, більшість із них були жінки. Демонстрація була приурочена до того самого «Жіночого дня» 1857 року. Жінки знов вимагали право виборчого голосу, виступали проти жахливих умов праці, і особливо проти експлуатації дітей.
У 1909 році Жіночий день знов був відмічений маршами та страйками жінок, а вже наступного року соціалісти і феміністки провели Жіночий День вже по всій країні.
Міжнародний Жіночий День вперше був проведений 19 березня 1911 року у Європі. Ця дата була обрана жінками Німеччини, тому що саме цього дня в 1848 році король Пруссії перед загрозою озброєного повстання дав обіцянку провести реформи, включаючи введення виборчого права для жінок.
В 1912 року цей день жінки відзначили не 19 березня, а 12 травня. І лише з 1914 року жіночий день стали відзначати 8 березня.
В Росії Міжнародний Жіночий День вперше відзначили у 1913 році. Сталось це в Петербурзі під лозунгом боротьби за економічну й політичну рівноправність жінок з чоловіками.
16 грудня 1977 року Генеральна Асамблея закликала держави проголосити у відповідності до їхніх історичних і національних традицій будь-який день року Міжнародним днем прав жінок і миру. До держав звернулися з закликом створювати сприятливі умови для викорінення дискримінації жінок та для їхнього повного і рівноправного залучення до соціального розвитку (резолюція 32142). Це рішення було прийнято після закінчення Міжнародного року жінки (1975) і Десятиріччя жінок ООН (1976 - 1985 роки), які раніше були проголошені Генеральною Асамблеєю.
Організація Об'єднаних Націй почала відзначати Міжнародний день жінки - 8 березня - у 1975 році. У цей день 1997 року Генеральний секретар привернув увагу до ролі жінок у таких питаннях, як мир і безпека, і закликав "звернутися до жінок, які володіють неабияким умінням сприяти умовам стабільності і миру", та закликав держави "призначати жінок на посади спеціальних представників, послів з питань превентивної дипломатії та для миротворчих завдань".

9 березня- цей день в історії

        Народився Тарас Григорович Шевченко (1814-1861), український поет, прозаїк, драматург, художник, національний герой і символ України.
       Тарас Григорович Шевченко народився 25 лютого (9 березня за новим стилем) 1814 р. у с. Моринцях Звенигородського повіту Київської губернії (нині Звенигородський район Черкаської області) у родині Григорія Івановича Шевченка і Катерини Якимівни Бойко.
       Батьки Шевченка були кріпаками магната генерал-лейтенанта Василя Васильовича Енгельгарда - поміщика, що володів 50 тис. кріпаків і був власником близько 160 тис. десятин землі.
Через рік після народження Тараса родина переїздить із Моринців до Кирилівки, у ній, окрім Тараса, було 6 дітей - старші - Катерина та Марія, брат Микита, молодші - Ярина, Марія, брат Йосип.
1843 року Шевченко змалює хату в Кирилівці, де провів своє дитинство. У восьмирічному віці батько віддав Тараса до школи, до кирилівського дячка-вчителя Павла Рубана. 1823 р., коли Тарасу було дев'ять років, померла мати. Батько одружується вдруге на Оксані Терещенко, 1825 року помирає і сам батько Тараса.
Залишившись сиротою, малий Тарас деякий час жив у дядька Павла, який став опікуном сиріт. Згодом майбутній поет іде школярем-попихачем до кирилівського дяка Петра Богорського, де його життя було постійно напівголодним. Звідти він тікає у Лисянку до диякона-живописця, а згодом - у село Тарасівку до дяка-маляра, але дяк відмовив йому. Утративши надію стати маляром, Т. Шевченко повертається до Кирилівки й пасе громадську череду. 1827 року Т. Шевченко наймитує у кирилівського священика Григорія Кошиця. Із ранніх років він цікавився народною творчістю, у дяків навчився читати й писати, рано виявився у хлопця хист і до малювання, який помітив маляр із села Хлипнівці, але на той час Шевченкові було вже чотирнадцять років і його зробили козачком В.В. Енгельгардта.
Восени 1829 року разом з обслугою Енгельгардта Шевченко виїздить до міста Вільно. Помітивши здібності козачка до малювання, Енгельгардт віддає Тараса вчитися у досвідченого майстра, можливо, Яна Рустемаса. 1831 року сімнадцятирічний Шевченко приїздить до Петербурга, куди було переведено Енгельгардта, 1832 року Енгельгардт законтрактував Шевченка на чотири роки Ширяєву - різних живописних справ майстру.
1836 року Т.Г. Шевченко у складі артілі Ширяєва розписує театр у Петербурзі. Цього ж року він знайомиться з учнем Академії мистецтв Іваном Сошенком. Пізніше відбувається знайомство художника-кріпака з Гребінкою, Григоровичем, Венеціановим, Жуковським, Брюлловим. У лютому 1837 року Товариство заохочення художників дозволило Шевченкові (неофіційно) відвідувати навчальні класи. У квітні 1837 року Брюллов створює портрет Жуковського, який був розіграний у лотереї за 2500 карбованців. За ці гроші було викуплено Тараса Шевченка з кріпацтва. 25 квітня 1838 року на квартирі Брюллова йому була вручена Жуковським відпускна.
Цього ж року Т.Г. Шевченка було офіційно зараховано "стороннім учнем" до Академії мистецтв. Український митець із великою жадобою слухає лекції в академії, багато читає, користується бібліотекою Брюллова, пише вірші, відвідує театр, виставки, музеї - швидко здобуває знання. 1838 року Шевченко знайомиться із художником Штернбергом.
У січні 1839 р. Т.Г. Шевченка зарахували пансіонером Товариства заохочення художників, а згодом, у квітні, нагородили срібною медаллю 2-го ступеня за малюнок з натури. 1840 року його було нагороджено срібною медаллю 2-го ступеня за першу картину олійними фарбами "Хлопчик-жебрак дає хліб собаці". У цей період життя митця захоплює і літературна творчість. 1837 року ним була написана балада "Причинна", 1838 - поема "Катерина", елегія "На вічну пам'ять Котляревському", 1839 - поезія "Тополя", "До Основ'яненка".
1840 року побачила світ збірка творів Шевченка "Кобзар", що містила вісім творів: "Думи мої ...", "Перебендя", "Катерина", "Тополя", "Думка", "До Основ'яненка", "Іван Підкова", "Тарасова ніч". 1841 року вийшов альманах "Ластівка" із п'ятьма творами Шевченка: баладою "Причинна", поезіями "Вітре буйний", "На вічну пам'ять Котляревському", "Тече вода в синє море...", першим розділом поеми "Гайдамаки" - "Галайда", окремим виданням вийшла поема "Гайдамаки". У вересні того ж року Шевченка відзначено третьою срібною медаллю 2-го ступеня за картину "Циганка-ворожка".
Із-під пензля Шевченка виходять малюнки "Козацький бенкет" (1838), "Натурниця" (1840) та низка портретів. Він ілюструє чимало художніх творів. 1840 р. з'являється "Марія" - малюнок до поеми О.С. Пушкіна "Полтава", 1841 - до оповіданнь Квітки-Основ'яненка "Знахарь", Надєждіна "Сила волі", 1842 - "Зустріч Тараса Бульби з синами" до повісті "Тарас Бульба".
Визначним твором цього періоду є картина олійними фарбами "Катерина" 1842 року. Захоплюючись театром, Шевченко пробував свої сили і в драматургії. 1842 року з'явився уривок із п'єси "Никита Гайдай", написаної російською мовою та поема "Слепая". 1843 року Шевченко завершив драму "Назар Стодоля", а 1844 р. у Петербурзі окремим виданням вийшла поема "Гамалія".
19 травня 1843 року Т.Г. Шевченко разом із Є.П. Гребінкою їде в Україну. Зупинився Т.Г. Шевченко в Качанівці, яка належала Тарновському. Із Качанівки поет виїздить до Києва, де виконує кілька малюнків історичних пам'яток. Під час перебування у Києві він познайомився з М. Максимовичем, П. Кулішем та з художником Сенчило-Стефановським, із яким вони 1846 р. брали участь у розкопках могили Переп'ятихи біля Фастова. Із Києва Шевченко поїхав до Гребінки в "Убіжище" біля Пирятина, а звідти до с. Мойсівки (тепер с. МосівкаДрабівського району на Черкащині), де знайомиться з О. Капністом, П. Лукашевичем. Разом із ними Шевченко побував у Яготині в маєтку Рєпніних. На деякий час Шевченко знову приїздить до Києва, потім відвідує Запорізьку Січ, острів Хортицю, села Покровське, Чигирин, Суботів. У серпні 1843 р. у селі Березівка письменник побував у П. Лукашевича. У вересні Т. Шевченко відвідує Кирилівку, зустрічається з братами і сестрами, пише малюнок "Хата батьків Т.Г. Шевченка в с. Кирилівці".
В Україні Шевченко зробив чимало ескізів олівцем до задуманої серії офортів "Живописна Україна". З Кирилівки їде на Березань, де пише вірш "Розрита могила". Деякий час поет живе в Ісківцях у Афанасьєва-Чужбинського, робить спроби перекладати твори польських поетів. Із жовтня 1843 р. Т. Шевченко живе переважно в Яготині у Рєпніних. Тут Шевченко робить на замовлення дві копії портрета М. Рєпніна, малює дітей В. Рєпніна та автопортрет, пише поему "Тризна", яку присвячує Варварі Рєпніній, знайомиться із сестрами Псьол.
Із Яготина поет їздив у Лубни, Пирятин, Березову Рудку, Ковалівку. Залишивши Яготин, Шевченко відвідав Мойсівку, побував у Я. Бальмена у Линовиці, де бачив альбом "Вірші Тараса Шевченка", переписаний латинським алфавітом та ілюстрований Я. Бальменом і художником М. Башиловим. Побував Т. Шевченко у селі Турівці у маєтку М. Маркевича. Відвідав Київ і на початку 1844 р. виїхав до Москви, де знайомиться з істориком Бодянським, Шафариком, зустрівся з Щепкіним. Пише поезію "Чигирине, Чигирине...".
Із Москви Шевченко виїхав до Петербурга. У листопаді 1844 року побачив світ перший випуск "Живописной України", до якого увійшли шість офортів: "У Києві", "Видубицький монастир у Києві", "Старости", "Судня рада", "Дари Богдановії українському народові", "Казка". 1844 р. поет закінчує поему "Сова", створює поему "Сон", поезії "Дівичії ночі", "У неділю не гуляла...", "Чого мені тяжко, чого мені нудно...", "Заворожи мені, волхве..." та вірш "Гоголю".
У березні 1845 р. Т. Шевченко закінчив навчання в Академії мистецтв, йому було присвоєно звання "некласного художника". У кінці березня Шевченко виїздить до Москви, де зустрічається зі Щепкіним та Бодянським. У квітні 1845 року Шевченко приїздить в Україну, щоб постійно тут жити і працювати. 22 квітня поет прибув у Київ, де зустрівся із Максимовичем. Одержавши від Київської Археологічної комісії доручення зарисувати історичні пам'ятки, Шевченко вирушає на Звенигородщину. У Густинському монастирі він виконує кілька малюнків. У середині серпня Т. Шевченко приїздить до Переяслава, де змальовує кілька пам'яток. Відвідавши село Андруші, він малює дві сепії "Андруші", у вересні 1845 гостює у Кирилівці.
На початку жовтня Т. Шевченко приїхав у Миргород. Тут він написав поезії "Не женися на багатій...", "Не завидуй багатому..." та містерію "Великий льох". У Переяславі, де він живе у Козачковського, Шевченко пише поеми "Наймичка", "Кавказ", вступ до поеми "Єретик". Завершені твори 1843-1845 років Шевченко об'єднав у альбом "Три літа". Наприкінці листопада поет їздив до Києва, а незабаром його офіційно затвердили співробітником Київської Археологічної комісії. Наприкінці грудня тяжко хворий Шевченко приїхав до Переяслава, там він написав "Заповіт". У січні-лютому поет їздив на Чернігівщину. Навесні деякий час жив у Києві, познайомився із членами Кирило-Мефодіївського товариства Костомаровим, Гулаком, Посядою, Марковичем, Пильчиковим, Тулубом, зустрівся із Білозерським. У вересні Шевченко виїхав на Поділля й Волинь збирати перекази і пісні та описувати історичні пам'ятки. У кінці жовтня повернувся до Києва.
У січні 1847 побував у Борзні, Оленівці. У березні жив у Седневі, у А. Лизогуба. Наприкінці березня 1847 р. почались арешти членів Кирило-Мефодіївського товариства. Т. Шевченка заарештували 5 квітня 1847 року на дніпровській переправі, коли він повертався до Києва, та відібрали збірку "Три літа".
17 квітня 1847 року Т.Г. Шевченка привезли до Петербурга і ув'язнили в казематі "Третього відділу". Тут він створив цикл поезій "В казематі" ("В. Костомарову", "Чи ми ще зійдемося знову?", "Мені однаково...", "Садок вишневий коло хати"). Його участь у Кирило-Мефодіївському товаристві не була доведена, але документом для обвинувачення був альбом "Три літа". Згодом Т. Шевченка заслали рядовим до Окремого Оренбурзького корпусу, заборонивши писати й малювати. 8 червня 1847 його доставили в Оренбург, а незабаром відправили в Орську фортецю. Цей шлях він описав у повісті "Близнеці".
В Орській фортеці із-під пера Т. Шевченка з'являються нові вірші: "Думи мої, думи мої...", "Згадайте, братія моя...", поеми "Княжна", "Сон", "Москалева криниця", поезії "N. N." ("Мені тринадцятий минало"), "Іржавець", "А.О. Козачковському", "Полякам". У кінці 1847 р. він відновлює листування з друзями і знайомими, зближується з багатьма польськими засланцями: Фішером, Завадським, Крулікевичем, Вернером.
У першій половині 1848 р. в Орській фортеці Шевченко написав чотири твори: "А нумо знову віршувать", "У бога за дверми лежала сокира", "Варнак", "Ой гляну я, подивлюся...". У березні 1848 р. Т.Г. Шевченка як художника включили до складу Аральської описової експедиції. Тут він виконав малюнки "Пожежа в степу", "Джангисагач", "Укріплення Раїм. Вид з верфі на Сирдар'ї", "Урочище Раїм з заходу", "Укріплення Раїм", "Спорядження шхун" (два малюнки), "Пристань на Сирдар'ї", та інші.
Восени 1849 р. експедиція повернулася до Оренбурга, і Шевченко залишився опрацьовувати її матеріали. 23 квітня 1850 року Т. Шевченка заарештували за доносом офіцера Ісаєва, поета відправили до Орська і там допитували, згодом його перевели у віддалене Новопетровське укріплення. Тут Шевченко читав періодичні видання, зустрічався з ученими й мандрівниками, які відвідували укріплення, листувався зі знайомими.
Улітку 1851 р. Т. Шевченка як художника включили до складу Каратауської експедиції, де він здобув деяку можливість малювати. Після смерті Миколи Першого на Шевченка не була поширена амністія політичним в'язням і засланцям. Лише 1857 року, завдяки клопотанню друзів, поета звільнили із заслання. Чекаючи дозволу на звільнення, Шевченко почав вести "Щоденник".
2 серпня 1857 року Т.Г. Шевченко відбув із Новопетровського укріплення, одержавши дозвіл від коменданта Ускова їхати до Петербурга. Дорогою Шевченко малював краєвиди і портрети. Прибувши до Нижнього Новгорода, довідався, що йому заборонено в'їзд до обох столиць. Доброзичливий медик засвідчив хворобу Шевченка, що дало йому можливість прожити усю зиму у Нижньму Новгороді. За зиму 1857-1858 рр. Шевченко створив багато портретів, малюнків, редагував і переписував у "Більшу книжку" свої поезії періоду заслання, написав нові поетичні твори: "Неофіти", "Юродивий", триптих "Доля", "Муза", "Слава". Одержавши дозвіл на проживання у столиці, 8 березня поет залишив Нижній Новгород і через два дні прибув до Москви. Тут він зустрічається з друзями, знайомиться з діячами науки і культури.
27 березня Шевченко прибув до Петербурга, де познайомився із М. Чернишевським. Жив поет спочатку в Лазаревського, а потім в Академії мистецтв, у відведеній йому майстерні. Як художник Шевченко після заслання найбільшу увагу приділяє гравіруванню. У жанрі гравюри він став справжнім новатором у Росії. 1856 року почали з'являтися у пресі переклади деяких його творів. На початку 1859 року вийшла збірка "НовыестихотворенияПушкина и Шевченко". У травні 1859 року Шевченко одержав дозвіл виїхати в Україну і за поетом встановили суворий таємний нагляд. Т. Шевченко кілька днів жив у Кирилівці, бачився з рідними. У цей період він написав чимало поезій та малюнків. Поет мав намір купити недалеко від с. Пекарів ділянку землі, щоб збудувати хату й оселитися.
15 липня поблизу с. Прохорівки його заарештували, звинувативши у блюзнірстві. Згодом поета звільнили, але наказали виїхати до Петербурга. 7 вересня 1859 року він прибув до Петербурга. На початку 1860 року вийшов друком "Кобзар", двома накладами вийшов альманах "Хата" із дев'ятьма новими поезіями Шевченка, об'єднаними під редакційною назвою "Кобзарський гостинець". У журналі "Народноечтение" як лист до його редактора опубліковано автобіографію поета.
Незважаючи на фізичне знесилення внаслідок заслання, поетичні сили Шевченка були невичерпні. 2 вересня 1860 р. Рада Академії мистецтв ухвалила надати Шевченкові звання академіка гравірування. 1861 року Шевченко видав підручник для недільних шкіл, назвавши його "Букварьюжнорусский". Поет дбав про поширення освіти серед народу. На початку 1861 року поет почував себе дедалі гірше.
13 січня Т. Шевченко одержав від Білозерського два примірники першого номера журналу "Основа", де на перших десяти сторінках було вміщено його поезії під назвою "Кобзар". У рецензії "Современника" на цей номер журналу підкреслено першорядну роль Шевченка в українській літературі, світове значення його творчості. У своєму останньому вірші "Чи не покинуть нам, небого" поет висловив впевненість, що його творчість не потоне в річці забуття.
10 березня 1861 року о 5 годині 30 хвилин ранку помер Тарас Григорович Шевченко. Над домовиною Шевченка в Академії мистецтв виголошено промови українською, російською та польською мовами. Поховали поета спочатку на Смоленському кладовищі в Петербурзі. 26 квітня 1861 року домовину із тілом поета поїздом повезли до Москви. На Україну труну везли кіньми. До Києва прах Шевченка привезли 6 травня увечері, а наступного дня його перенесли на пароплав "Кременчуг". 8 травня пароплав прибув до Канева, й тут, на Чернечій (тепер Тарасова) горі, поета поховали. Над ним насипали високу могилу, вона стала священним місцем для українського та інших народів світу.







1886 року народився Георгій (Юрій) Нарбут,
український художник-графік.

      Будучи добрим знавцем українського стародавнього мистецтва і геральдики, Нарбут виконав безліч гербів, ілюстрував та оформлював "Малоросійський гербовник", книгу "Герби гетьманів Малоросії"...
      Переїхавши у 1917 році з Петербурга до Києва, створював ескізи військових мундирів армії України, розробив поштові марки Української Народної Республіки, виконав цикл українських банкнот і державних цінних паперів, оформлень упаковок та етикеток для українських товарів тощо.  Георгій Нарбут розробив проекти Державного Герба і Печатки Української держави (затверджена у 1918 р. гетьманом Скоропадським).  Був професором і ректором новоствореної Української академії мистецтв.
 Народився 25 лютого 1886 на хуторі Нарбутівці біля Глухова (зараз Сумської області), у сім'ї, яка походила з старовинного, але збіднілого дворянського роду. Мав молодшого брата Володимира Нарбута, який в майбутньому став відомим поетом.
Початкову художню освіту здобув самотужки. У 1906–1917 жив у Петербурзі. Деякий час вчився в Івана Білібіна і Мстислава Добужинського. У 1909 удосконалював майстерність у Мюнхені, в школі Симона Холлоші. Після повернення до Петербурга став членом «мистецького об'єднання Світ мистецтва».
У 1910–1912 працював над ілюстраціями до казок Ганса Крістіана Андерсена, байок Івана Крилова, народних казок і дитячих пісень.
Як чудовий знавець українського стародавнього мистецтва та геральдики, виконав безліч гербів, ілюстрував або оформлював Малоросійський Гербовник (Владислава Лукомського і Вадима Модзалевського, 1914), «Герби гетьманів Малоросії» (1915), «Старовинна архітектура Галичини» (Юрія Лукомського, 1905), «Стародавні садиби Харківської губернії» (1917) та ін.

10 березня – цей день в історії

1861 рік — у Санкт-Петербурзі у будинку Академії мистецтв, де проживав останні роки, у віці 47-и років пішов з життя Тарас Шевченко.
10 березня 1861 року о 5 годині 30 хвилин ранку помер Тарас Григорович Шевченко. Над домовиною Шевченка в Академії мистецтв виголошено промови українською, російською та польською мовами. Поховали поета спочатку на Смоленському кладовищі в Петербурзі. 26 квітня 1861 року домовину із тілом поета поїздом повезли до Москви. На Україну труну везли кіньми. До Києва прах Шевченка привезли 6 травня увечері, а наступного дня його перенесли на пароплав "Кременчуг". 8 травня пароплав прибув до Канева, й тут, на Чернечій (тепер Тарасова) горі, поета поховали. Над ним насипали високу могилу, вона стала священним місцем для українського та інших народів світу


12 березня- цей день в історії

1863 року народився Володимир Вернадський, визначний радянський філософ, природознавець, засновник геохімії, біогеохімії та радіогеології, вчення про ноосферу.

        Народився Володимир Іванович Вернадський 12 березня 1863 р. Закінчив фізико-математичний факультет Петербурзького університету. У 1917-1921 рр. працював в Україні, організатор і перший президент Української Академії наук, почесний академік ряду зарубіжних академій. Наукові праці присвячено дослідженням хімічного складу земної кори, атмосфери, гідросфери, міграції хімічних елементів у земній корі, ролі і значення радіоактивних елементів в її еволюції.
        Творець науки біогеохімії, засновник вітчизняної школи геохіміків, основоположник учення про біосферу та ноосферу, історик науки, філософ, натураліст. Член ЦК партії кадетів, член Тимчасового уряду Росії в ранзі товариша міністра, голова комісії Міністерства освіти та мистецтв уряду Української держави за часів гетьмана Скоропадського. Помер 6 січня 1945 року від крововиливу в мозок.
        Рід Вернадських має глибокі українські корені. Його предок Верна під час визвольної війни українського народу 1648-1654 рр. виступав на боці козаків, діти служили в козацтві старшинами. Дворянство вислужив дід Василь, який відтоді став писатися Вернадським. Батько Володимира, Іван Васильович, народився у Києві, очолював кафедру в Київському університеті, з переїздом до Москви очолював кафедру в Московському університеті.
       Через чотири роки після народження Володимира батьки переїхали в Харків. Сім’я відвідувала родичів на Полтавщині. Провів одне літо Володимир і в садибі українського письменника Квітки-Основ’яненка.
Читання творів українських письменників, знайомство з побутом українців, мабуть, і дали привід відгукнутися про циркуляр, який забороняв у Росії друкування українською мовою, такими словами: "Що це значить? Як це і для чого?" З наукових джерел відомо, що молодий Вернадський був небайдужий до історії України. Зокрема, читав і польські книги про історію України, написав навіть статтю "Угорська Русь з 1848 р.". Під впливом батька Володимир віддав перевагу все ж природознавству (що й стало приводом для вступу на фізико-математичний факультет).
У званні кандидата наук він закінчує університет і залишається в ньому для підготовки професорського звання. Займаючись практикою природознавства, Вернадський відвідував Україну, брав участь в одному з петербурзьких гуртків, де вирували дискусії, суперечки. "Упрямыйукраинец, себе на уме", — так висловилася якось про Вернадського одна з учасниць гуртка. На час першої російської революції Вернадський — вже відомий професор, а також борець за вільнодумство, демократію.
Не до душі була, зрозуміло, громадська активність Вернадського урядовим органам, які збирали агентурні повідомлення про вчених. На знак протесту проти урядової політики Вернадський залишає Московський університет і переїжджає до Петербурга, продовжуючи політичну і наукову діяльність.
Перебіг революційних подій спонукає його до праці в Тимчасовому уряді. Після жовтневого перевороту Вернадський не здає позицій, підписує звернення, в якому були і такі слова: "…зусиллями народу буде покладено кінець пануванню насильників". За наказом Леніна і Сталіна почалося переслідування тих, хто підписав звернення. Вернадський переїжджає в Полтаву. У квітні 1918 року приходить до влади гетьман Скоропадський, проголошується Українська держава. Вернадського запрошують до Києва. Тут він очолив Комісію з організації Академії наук і Української національної бібліотеки, а також комісію з питань вищої школи.
З Москви до Києва переїжджає понад 20 відомих вчених. "Декілька днів не писав, — читаємо в щоденнику, — а між тим у ці дні йшла інтенсивна робота і думки, і діяльності, особливо у зв’язку з вищою школою і академією наук. Я якось відчуваю, як глибше і сильніше я охоплюю всю цю область життя і одержую можливість прояву в ній своєї волі, своєї думки".
Цікаве листування з приводу створення Академії між Грушевським і Вернадським. Вернадський був прихильником створення Академії на зразок Петербурзької Академії наук. Грушевський писав з цього приводу: "Ви знаєте, що у нас тепер немає достатньої кількості вчених-українців за межами українознавства. Отже, ми повинні звернутися до росіян. Мине ще чимало часу, доки сили ці у нас з’являться". Позиція Вернадського була такою: "Важливо створити сильний центр наукових досліджень українського народу, його історії, його мови, природи України.
Звичайно, треба вести ці дослідження в найширшому загальнолюдському масштабі. Треба якнайшвидше створювати кафедри і лабораторії, інститути, які спочатку, можливо, й будуть зайняті росіянами. Але становище скоро зміниться, бо посади в академії виборні. Дуже скоро заявлять про себе місцеві сили". 13 вересня 1918 року на засіданні комісії за доповіддю Вернадського було ухвалено заснувати щорічні асигнування на наукові роботи, експедиції та ін.
Комісія подбала про Ботанічний сад Києва, про створення Геодезичного інституту, розробила Статут академії. У жовтні Вернадського обирають першим президентом УАН. Фізико-математичне відділення академії прийняло тематику Вернадського — почалося створення біогеохімічної лабораторії. Першим відкриттям було повідомлення про наявність в організмі мишей нікелю. Геохімічне дослідження рослин стало основою гіпотези, що в землі є вже відомі тоді 87 хімічних елементів.
З приходом більшовиків становище УАН погіршилося. Вернадський захворів на висипний тиф і всю зиму 1919-1920 року лікувався. Подальший життєвий шлях Вернадського складається так: 1920 рік — обирається ректором Таврійського університету, 1921 — повернення в Петроград, призначений директором Радієвого інституту, 1922- 1926 — відрядження до Франції на запрошення Сорбонни для читання лекцій з геохімії. З поверненням у Ленінград видає монографії "Біосфера", "Нариси з геохімії", організовує відділ живої речовини в АН СРСР, організовує Комісію з вивчення важкої води і головує в ній. У 1935 р. переїжджає в Москву, бере участь в організації ряду наукових комісій, працює над проблемою "життя в космосі".
У роки війни був евакуйований у Борове Кокчетавської області. У 1944 р. видав останню працю "Декілька слів про ноосферу". Різнопланова творча спадщина Вернадського привертає увагу багатьох вчених світу. Важливе місце в його діяльності займали, зокрема, мінералогія і кристалографія. Серед основних завдань мінералогії Вернадський ставить питання генезису мінералів: "Мінералогія являє собою хімію земної кори.
Вона ставить завдання вивчення як продуктів природних хімічних процесів, так званих мінералів, так і самих процесів. Вона вивчає зміни продуктів і процесів у часі в різних природних умовах земної кори.
Вона досліджує взаємні природні асоціації мінералів (їх парагенезис) і закономірності в їх утворенні". Вернадський розглянув історію виникнення в земній корі важливих мінералів, визначив хімічний склад і фізико-хімічні умови утворення багатьох мінеральних видів. "Геохімія — наука двадцятого століття, — писав В. І. Вернадський. — Вона могла виникнути лише після появи сучасного наукового уявлення про атоми і хімічні елементи, але корені її сягають глибоко в минуле науки… Геохімія науково вивчає хімічні елементи, тобто атоми земної кори і наскільки можливо — всієї планети.
Вона вивчає їх історію, їх розподіл і рух у просторі — часі, їх генетичне на нашій планеті співвідношення". Все життя працював В. Вернадський над проблемами радіогеології. "Зараз можна і потрібно говорити про новостворену науку — радіологію, науку про радіоактивні властивості нашої планети, про те, що відбувається в ній, про їй властиві, особливо радіоактивні явища. Ця нова галузь знань перебуває у швидкому становленні і повинна зараз бути освоєна і продумана і теоретично і практично.
Бо вона не тільки має для нас глибоке значення, оскільки зв’язує з новою фізикою і новою хімією — в конкретній земній ситуації — науці про життя і про нас самих, але й тому, що вона дає в руки людини нові шляхи і нові форми оволодіння природою, нову силу". Вернадський — також творець нового наукового напрямку, який пізніше переріс у самостійну науку — біохімію: "Я впевнений в тому, що в основі геології лежить хімічний елемент — атом і що в навколишній природі — в біосфері — живі організми відіграють першочергову, можливо головну роль.
Виходячи з цих ідей виникли в нас і геохімія і біогеохімія". Перу В. Вернадського, крім наукових, належать і філософські твори. З часом джерело їх думки могутнішає, віддячує людству добром












14 березня - цей день в історії

216 років від дня народження Йоганна Штрауса (батька) (1804-1849), австрійського композитора, скрипаля й диригента, засновника музичної династії Штраусів

Йо́ганн Штра́ус (батько) (нім. Johann Strauß; нар. 14 березня 1804, Леопольдштадт — пом. 25 вересня 1849, Відень) — австрійський композитор, скрипаль і диригент. Засновник музичної династії Штраусів. Значною мірою завдяки йому Відень став вважатися столицею вальсу
      Народився у передмісті Відня Леопольдштадті. Коли йому виповнилося сім років від гарячки згасла мати, а ще через п'ять років розорився батько котрий був власником отелю. Невдовзі він потонув у Дунаї, згідно єдної з версій це було самогубство через борги. Йоганн почав самостійно брати уроки гри на скрипці. При першій же можливості покинув навчання і розпочав грати по корчмах.
В 1825 році організував власний танцювальний оркестр, з яким здійснив гастролі по Європі, що супроводжувалися великим успіхом. З 1838 року Штраус — диригент придворного бального оркестру у Відні. Штраус був творцем нового типу вальсу, так званого віденського, що отримав широке поширення завдяки ритмічної гнучкості і мелодійної виразності. Є автором понад 250 творів, серед яких вальси, галопи, марші, польки, фантазії. Грі на скрипці навчався у Полишанського, теоретичні предмети вивчав у Ігнаца фон Зейфрида. У ранній юності почав грати у віденському танцювальному оркестрі М. Памера, де познайомився з Іозефом Ланнером: від 1819-го грав на альті у квартеті Ланнера, потім в його оркестрі.
В 1825 році організував власний танцювальний оркестр із 14 чоловік, який незабаром завоював широку популярність у столиці. У 1833 році Штраус подвоїв склад оркестру і зробив з ними концертне турне країнами Європи, яке мало великий успіх. З 1835 року Штраус став керівником придворного бального оркестру у Відні.


Народився Альберт Ейнштейн (1879-1955), німецький та американський фізик

        1879 року - Альберт Енштейн, видатний німецький і американський фізик-теоретик.
Ейнштейн створив спеціальну і загальну теорії відносності; відкрив закон взаємозв'язку маси і енергії. Автор основоположних праць з квантової теорії: ввів поняття фотона, встановив закони фотоефекту, основний закон фотохімії (закон Ейнштейна), передбачив вимушене випромінювання. Розвинув статистичну теорію броунівського руху, заклавши основи теорії флуктуацій, створив квантову статистику Бозе—Ейнштейна. З 1933 року працював над проблемами космології і єдиної теорії поля.

18 березня- цей день день в історії

176 років від дня народження Миколи Андрійовича Римського-Корсакова (1844-1908), російського композитора, диригента («Гармонійність світосприйняття Миколи Римського-Корсакова»)

       Мико́ла Андрі́йович Ри́мський-Корсако́в (рос. Николай Андреевич Римский-Корсаков; нар. 6 (18) березня 1844, Тихвін, Новгородська губернія — пом. 8 (21) червня 1908, маєток Любенськ, поблизу Луги, нині Ленінградська область) - відомий російський композитор, педагог, диригент, громадський діяч, музичний критик; член Могутньої купки, автор 15 опер, 3 симфоній, симфонічних картин, камерно-інструментальної музики.
           Микола Римський-Корсаков народився у провінційному містечку Тихвіні за 200 км від Санкт-Петербурга. Батько композитора — Андрій Петрович Римський-Корсаков (1784—1862) походив з дворянського роду, деякий час служив новгородським віце-губернатором, а потім Волинським цивільним губернатором, мати — Софія Василівна — дочка кріпачки і багатого поміщика Скарятіна, була досить освіченою жінкою. Сильний вплив на майбутнього композитора мав і його старший брат Воїн Андрійович — контр-адмірал, реорганізатор системи військово-морської освіти.
В дитинстві М. А. Римський-Корсаков вчився грати на фортепіано вдома, пізніше - в пансіоні (де М. А. Римському-Корсакову викладали загальноосвітні дисципліни, а також навчали гри на фортепіано). Але батьки майбутнього композитора бачили у своєму синові морського офіцера, і 1856 року віддали його навчатися до петербурзького Морського корпусу.
Навчаючись у Морському корпусі, Римський-Корсаков, однак, не втрачає інтересу до музики. У 1859 році він почав брати уроки у піаніста Ф. А. Канілле, який в 1861 познайомив Римського-Корсакова з М. А. Балакірєвим, навколо якого починав гуртуватися музичний гурток, що пізніше увійде в історію під назвою «Могутня купка». Вже на той час з Балакірєвим товаришували молоді композитори Мусоргський, Кюї, а також музикознавець Володимир Стасов. Знайомство з цими композиторами мало вирішальний вплив на формування особистості й естетичних поглядів Римського-Корсакова.
1862 року Римський-Корсаков закінчує морський корпус і бере участь у плаванні на кліпері «Алмаз» (1862—65), завдяки чому мав можливість побувати в багатьох країнах, зокрема у Великій Британії, США, Бразилії, Іспанії, Франції, Норвегії. Ця подорож стала для нього джерелом творчої фантазії на багато років. В 1864 році Римський-Корсаков був призначений мічманом.
Творчість Римського-Корсакова глибоко самобутня і разом з тим спирається на класичні традиції. Гармонійністю світосприймання, ясністю музичного мислення, витонченим артистизмом він є близьким до Глінки. Пов'язаний із передовими ідейно-художніми течіями 1860-х рр., Римський-Корсаков виявляв великий інтерес до народної творчості (склав збірник «Сто російських народних пісень», 1877: гармонізував пісні, зібрані Т. І. Філіпповим, — «40 народних пісень». 1882). Композитор використовує справжні зразки музичного фольклору й органічно обробляє пісенні інтонації у власних мелодіях. Захоплення фольклором, давньослов'янською міфологією, народними обрядами відобразилися в операх «Травнева ніч» (за М. В. Гоголем. 1879), «Снігуронька» (за А. Н. Островським, 1881) — улюблений музичний твір Римського-Корсакова, який він вважав своїм найкращим, «Млада» (1890), «Ніч перед Різдвом» (за М. В. Гоголем, 1895).



116 років від дня народження Марка Миколайовича Вороного (1904-1937), українського поета

      Марко́ Микола́йович Ворони́й (5 (18) березня 1904, Чернігів — 3 листопада 1937, ур. Сандармох, Карелія) — український поет, перекладач, дитячий поет.
Народився в сім'ї відомого українського поета Миколи Вороного й Віри Вербицької-Антіох, доньки поета Миколи Вербицького. Навчався в Чернігівській гімназії.
        1918 року записався добровольцем в армію Денікіна, але був неповнолітнім і його не взяли. Якийсь час жив у Катеринодарі. 1920 року повернувся в Україну, працював вантажником.
Після повернення батька з Польщі разом із ним жив у Харкові, потім у Києві. Навчався на режисерському факультеті Київського музично-драматичного інституту ім. Лисенка. З 1928 року працював на кіностудії, перекладав титри фільмів з російської мови на українську. Восени 1933 року перебрався до Москви, працював у журналі «Наши достижения», подорожував по всьому Союзу.
1934 року, коли заарештували Миколу Вороного, Марко повернувся в Україну, разом із батьком вимагав в інстанціях переглянути справу. У цей час безробітний. 19 березня 1935 року, в день його народження, Марка Вороного заарештували. Військовий трибунал Київського військового округу на закритому судовому засіданні 1-4 лютого 1936 року засудив Марка Миколайовича Вороного до 8 років виправно-трудових таборів. Покарання відбував у місті Кем, потім на Соловках. Особливою трійкою управління НКВС Ленінградської області 9 жовтня 1937 року поета засуджено до розстрілу. Вирок виконано 3 листопада 1937 року.
Ухвалою Військової колегії Верховного Суду СРСР від 23 січня 1958 вирок стосовно Вороного скасовано, а справу припинено за відсутністю складу злочину.

20 березня – цей день в історії.
Міжнародний день щастя. Відзначається щорічно відповідно до рішення Генеральної Асамблеї ООН A/RES/66/281 від 12.07.2012 р.

      Основна мета – нагадати всім, що варто радіти життю і бути вдячним за всі подарунки долі, навіть якщо іноді вона підкидає не надто приємні сюрпризи.
        Його визначили не випадково – на 20 березня також припадає день весняного рівнодення, коли ніч практично зрівняється зі світлою частиною доби. Автори ідеї хотіли показати: на щастя абсолютно всі мають рівні права, як і на те, аби щодня зустрічати сонце. Запроваджений Міжнародний день щастя резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 28 червня 2012 року.
Вигадали його представники Бутану, невеликої держави в Південній Азії, між Індією і Китаєм. Місцевий уряд прагнув "зробити усіх громадян щасливими", там навіть зробили спеціальну державну комісію народного щастя і міністерство щастя, а загальноприйняте поняття валового внутрішнього продукту (ВВП) замінено там валовим національним щастям (саме цим показником визначається добробут нації).
Ідея була цікавою, тому одразу знайшла мільйони прихильників, в тому числі – у співтоваристві ООН.  Традицій ще небагато, адже свято відносно нове, втім щороку у різних країнах проводять семінари, конференції та тренінги, учасники яких розповідають про значення щастя для людини і діляться ідеями щодо поліпшення побуту і вдосконалення суспільства.

День  народження Івана Степановича Мазепи (1639-1709), гетьмана України, борця за незалежність України

Народився 20 березня 1639 р. у с. Мазепинці (нині Білоцерківський район Київської області). Належав до родини відомої правобережної української шляхти. Початкову освіту отримав у школі Київського братства, згодом закінчив Києво-Могилянський колегіум та Єзуїтську колегію у Варшаві. Протягом трьох років навчався у Німеччині, Італії, Франції та Голландії, де здобув блискучу європейську освіту, досвід європейського політичного та культурного життя. Знав кілька іноземних мов. Формування національно-політичних переконань І.Мазепи відбувалося під час служби при гетьманах П.Дорошенкові та І.Самойловичеві, які мали програми відродження самостійної й соборної української держави.
І.Мазепа був першим українським гетьманом, який незмінно тримав гетьманську булаву протягом майже 22 років (8081 днів). Цей період характеризувався економічним розвитком України-Гетьманщини, стабілізацією соціальної ситуації, піднесенням церковно-релігійного життя та культури.
На початку XVIII ст., в умовах Північної війни (1700-1721), гетьман І.Мазепа в союзі з польським королем Станіславом Лещинським та шведським королем Карлом ХІІ здійснив спробу реалізувати свій військово-політичний проект, метою якого був вихід з-під протекторату Московської держави і утворення на українських землях незалежної держави.
Помер у ніч з 21 на 22 вересня 1709 р. у с. Варниця поблизу м.Бендери. Похований у монастирі Св. Георгія (Юрія) м. Галац (Румунія).
Вагомий внесок, зроблений Іваном Мазепою у розбудову української козацько-гетьманської держави та її культури полягає в наступному:
- Завдяки дипломатичному хисту Мазепа зумів налагодити стосунки як з царівною Софією та фактичним керівником московського уряду кн. В.Голіциним, так і з їх наступником – царем Петром І, що врятувало Україну від можливих руйнацій після державного перевороту у Московській державі 1689 р.
Незважаючи на заборону міжнародних дипломатичних зносин, зафіксовану у „Коломацьких статтях” – угоді між Україною та Московською державою, підписаною під час обрання Мазепи гетьманом, він мав численні зв’язки з монархічними дворами Європи, зокрема, Веттінів у Польщі, Гіраїв в Криму та ін.
З метою оборони південних кордонів побудував фортеці на півдні України, зокрема, Новобогородицьку та Ново-Сергіївську на р. Самара.
Прагнучи знайти опору серед козацької старшини Лівобережної України, Мазепа дбав про забезпечення її представників маєтностями, про що свідчать гетьманські універсали Василю Борковському, Прокопу Левенцю, Михайлу Миклашевському, Івану Скоропадському та ін. В той же час І.Мазепа захищав інтереси простих козаків та посполитих, що було зафіксовано універсалами від 1691, 1692, 1693, 1701 років та інших, в яких регулювалися питання оподаткування та відробіток („панщина”).
Вихований у принципах меркантилізму, Мазепа в різні способи сприяв розвиткові економіки держави, насамперед промисловому виробництву та торгівлі.
 Усвідомлюючи значення освіти для розбудови держави, Мазепа постійно опікувався навчальними закладами. Зокрема, його коштом будувалися корпуси Києво-Могилянської академії та Чернігівського колегіуму, які пізніше також були збагачені сучасними на той час бібліотеками й рідкими рукописами.
Для розвитку культури того часу велике значення мали заходи гетьмана щодо видання творів української літератури, зокрема творів Афанасія Зарудного, Дмитра Туптала, Григорія Двоєслова та багатьох інших.
Опосередковано діяльність Мазепи відбилася i на розвитку архітектури та образотворчого мистецтва, що дало підставу вченим-мистецтвознавцям говорити про виникнення в Україні наприкінці XVII – на початку XVIII ст. унікального стилю – «мазепинського барокко». Крім того, цілеспрямована політика І. Мазепи призвела до загального відродження, яке позначилося не лише на розвиткові усіх галузей мистецтва, але й в сфері філософії, теології, суспільних та природничих наук.
21 березня – цей день в історії
                                           Всесвітній день поезії.

Найдавніші вірші, за твердженням істориків, були написані ще в 23 столітті до нашої ери. Вони були створені принцесою Ен-Хеду-ана (En-hedu-ana) і знахідка підтверджена артефактами. Принцеса є найбільш раннім автором, відомим по імені, а також першої поетесою. Вона була дочкою засновника Аккадского царства - царя Саргона, і відома своїми шумерськими гімнами.
Відомо, що перші словники рим з’явилися ще в середньовіччі. Цікаво що, наприклад, весь Коран побудований на римах. А перший, хто порівняв щоки юної дівчини з трояндою, був поетом, як одного разу висловився Сальвадор Далі.
У 1999 році на 30 сесії генеральної конференції ЮНЕСКО було вирішено відзначати Всесвітній день поезії 21 березня. Перший Всесвітній день поезії святкувався у Парижі, де знаходиться штаб-квартира ЮНЕСКО.
„Поезія, - говориться в рішенні ЮНЕСКО, - може стати відповіддю на найгостріші і найглибші духовні питання сучасної людини, але для цього необхідно привернути до неї широку суспільну увагу. Крім того, Всесвітній день поезії повинен дати можливість ширше заявити про себе невеликим видавництвам, чиїми зусиллями, в основному, доходить до читачів творчість сучасних поетів, літературним клубам, що відроджують одвічну традицію живого поетичного слова”.
Цей День, вважає ЮНЕСКО, покликаний послугувати створенню у засобах масової інформації позитивного іміджу поезії як справді сучасного мистецтва, відкритого людям.

Міжнародний день лісу екологічний проект


      Щорічно з ініціативи ООН  21 березня, як привід проінформувати суспільство про важливість збереження лісів, відзначається Міжнародний день лісу (International Day of Forests).
       Причому було прийнято рішення про святкування цього дня саме в день осіннього рівнодення в Південній півкулі і весняного рівнодення в Північній півкулі (останнє, за традицією, вважається першим днем весни і є символом нового життя та нових починань).
      Проблема збереження лісу та його багатств стоїть сьогодні в ряду найважливіших екологічних завдань для всіх країн світу. В останні роки тенденції, пов'язані з обезсиленням Землі, викликають тривогу не тільки у екологів, але й у всього міжнародного співтовариства.
В даний час загальна площа лісів на планеті складає приблизно 38 млн. кв. км (це близько третини площі суші), з яких 13% належать до охоронюваним природним територіям. Ліси — легені нашої планети, вони мають неоціненне екологічне, соціальне та економічне значення — беруть участь у формуванні клімату планети, забезпечують киснем, переробляють шкідливі викиди, зберігають водні ресурси, є середовищем існування безлічі рослин і тварин, забезпечують їжу і здорове середовище для людей, допомагають зберегти родючість ґрунтів і ландшафти ...
 Проте, з кожним днем площа світових лісів неухильно скорочується, кожну секунду Земля втрачає більше 1,5 гектарів незайманого лісу. Насамперед це пов'язано зі зростанням чисельності населення і перетворенням лісових територій для різних людських потреб. За деякими експертними оцінками, за останні 10 тисяч років людина знищила 26 млн. кв. км лісів. Поряд з цим, ліси гинуть від пожеж, незаконної вирубки, природних катастроф, впливу комах-шкідників, хвороб та інших причин. А адже скорочення площі лісових масивів веде до непоправних негативних процесів, що мають глобальне значення для всієї природи і життєдіяльності всього людства.
У зв'язку з цим, основним завданням Міжнародного дня лісу є привернення уваги жителів планети до проблеми збереження лісів, інформування про значимості лісових екосистем, їх дійсному стані, основні заходи їх захисту та відновлен

22 березня – цей день в історії

У 1842 році народився Микола Лисенко, український композитор.

     Мико́ла Віта́лійович Ли́сенко (10 (22) березня 1842, с. Гриньки, нині Глобинський район — 24 жовтня (6 листопада) 1912, Київ, нині Україна) — український композитор, піаніст, диригент, педагог, збирач пісенного фольклору, громадський діяч.
     До найвідоміших творів Лисенка належать музика гімнів «Молитва за Україну» та «Вічний революціонер», котрі зокрема виконував хор К. Стеценка під час Свята Злуки, опери «Тарас Бульба», «Наталка Полтавка» та інші. Лисенко створив численні аранжування народної музики для голосу й фортепіано, для хору та мішаного складу, а також написав значну кількість творів на слова Тараса Шевченка.
Домашнім навчанням Миколи займалися мати і відомий поет А. А. Фет. Мати вчила сина французької мови, вишуканим манерам і танцям. У 1855 почав навчання у привілейованому навчальному закладі — 2-й Харківській гімназії. Талановитий підліток швидко став популярним у місті піаністом, якого запрошували на вечори і бали.
Закінчивши гімназію, вступив на природничий факультет Харківського університету. Але в 1860 через матеріальні труднощі родина Лисенків переїхала до Києва, і Микола перевівся до Київського університету, який закінчив з відзнакою, а 1865 р. Лисенко належав до «Київської Громади», працював у кількох гуртках, пов’язаних з етнографічною діяльністю, викладанням у недільних школах, заснував і провадив студентський хор, організовував концерти.
У 1865–1867 – працював у Таращі на посаді мирового посередника.  Згодом Лисенко вирішує отримати вищу музичну освіту. У вересні 1867 року вступив до Лейпцизької консерваторії, що вважалася однією з кращих в Європі. Вчився у кращих педагогів, відвідував оперний театр,  картинні галереї. 28 грудня 1867 у Празі відбувся надзвичайно успішний концерт Лисенка, де він виконав багато українських пісень у власних фортепіанних аранжуваннях. Влітку 1868 одружується з Ольгою О’Коннор, спільно вони прожили 12 років, але дітей у них не було.
У 1869 завершив навчання у консерваторії, пройшовши 4-річний курс навчання усього за два роки. Під час навчання написав декілька інструментальних творів, зокрема 1-у частину симфонії та симфонічну увертюру «Ой запив козак, запив», струнний квартет та тріо, а також видав свою першу збірку українських народних пісень для голосу й фортепіано. Тоді ж Лисенко написав і свої перші твори на слова Тараса Шевченка: «Заповіт», «Ой одна я, одна», «Туман, туман долиною». 1869 повернувшись до Києва займався творчою, викладацькою та громадською діяльністю. Він брав участь в організації недільної школи для селянських дітей, пізніше – в підготовці «Словника української мови», у переписі населення Києва, в роботі Південно-Західного відділення Російського географічного товариства.
1874–1875 — вдосконалював майстерність у Петербурзі в М. Римського-Корсакова. 1878 — займав посаду педагога з фортепіано в інституті шляхетних дівчат. Тоді ж настають зміни і в особистому житті — Микола взяв другий (цивільний) шлюб з Ольгою Липською, яка була піаністкою і його ученицею. Від цього шлюбу мав 5 дітей У 1890-і роки, крім викладання в інституті та приватних уроків, М. Лисенко працював у музичних школах С. Блуменфельда і Н. Тутковського.
 В 1904 відкрив власну музично-драматичну школу. Це був перший український навчальний заклад, що надавав вищу музичну освіту за програмою консерваторії. У школі Микола Віталійович викладав фортепіано. І школа, і М. Лисенка як її директор перебували під постійним наглядом поліції.
У 1907 він був на деякий час заарештований. Лисенко провів чотири великих гастрольних турне: 1892—3, 1897, 1899, 1902 рр. Програма складалась із двох відділів — на початку Лисенко виступав як піаніст з виконанням власних творів, а потім співав хор, якому Микола Віталійович акомпанував. Брав участь у «Філармонічному товаристві любителів музики і співу», «Гуртку любителів музики і співу», «Гуртку любителів музики» Я. Спиглазова. Організовував щорічні шевченківські концерти. Разом з Олександрем Кошицем був організатором музичного товариства «Боян» (1905). 1908–1912 — голова ради правління «Українського Клубу».
Лисенко писав твори у різних жанрах: оперному, хоровому, вокальному, інструментальному, а обробці української народної пісні надавав величезного значення. Започаткувавши свідомий національний напрям в українській музиці, Микола Лисенко ще за життя заслужив собі епітет «батько української музики». Помер 6 листопада 1912 у Києві, похований на Байковому кладовищі.
Лисенко — автор опер «Різдвяна ніч» (1874), «Утоплена» (1885), «Наталка Полтавка» (1889), «Тарас Бульба» (1890), «Енеїда» (1910), дитячих опер «Коза-дереза» (1880), «Пан Коцький» (1891), «Зима і Весна» (1892), оперети «Чорноморці», які стали основою українського національного оперного мистецтва. До найвідоміших творів Лисенка належать музика гімнів «Молитва за Україну» та «Вічний революціонер», котрі зокрема виконував хор К. Стеценка під час Свята Злуки, опери «Тарас Бульба» та інші. Лисенко створив численні аранжування народної музики для голосу й фортепіано, для хору та мішаного складу, а також написав значну кількість творів на слова Т. Шевченка.


25 березня – цей день в історії
День Національної гвардії України.
Відзначається щорічно відповідно до Указу Президента України
 № 148/2015 від 18.03.2015 р.

Сучасна Національна гвардія України - підрозділ, що входить до системи Міністерства внутрішніх справ України та має правоохороні функції, була створена 12-го березня 2014-го року Законом України «Про Національну гвардію України». До її складу увійшли внутрішні війська України, добровольці і патріоти, що стали на захист народу і державності України в один з найважчих моментів у новітній історії країни, посягань на її цілісність і суверинитет.
Україна - унітарна держава і це вибір народу. Цілісність і єдність багатонаціонального українського суспільства, повага прав і свобод людини, дотримання законності та правопорядку, традиції активних і здорових народних ініціатив - запорука життя і процвітання держави, її цінності та національна ідея.
На захист цих цінностей покликана еліта українського суспільства - Національна гвардія України.
18-го березня 2015-го року, ураховуючи значення та роль Національної гвардії України у виконанні завдань із забезпечення державної безпеки та оборони держави, захисту та охорони життя, прав, свобод і законних інтересів громадян, суспільства і держави від злочинних та інших протиправних посягань, охорони громадського порядку, Президентом України був підписаний Указ № 148/2015, в якому День Національної гвардії України встановлюється як офіційне профільне свято, яке тепер щорічно відзначається 26-го березня. Цим же Указом визнається таким, що втратив чинність, Указ Президента України від 26-го березня 1996-го року № 216 "Про День внутрішніх військ Міністерства внутрішніх справ України".


27 березня – цей день в історії

Міжнародний день театру. Відзначається щорічно з 1962 р. відповідно до рішення ІХ Конгресу Міжнародного інституту театру при ЮНЕСКО

Цікаво, що японський театр кабукі, де всі ролі, навіть жіночі, грають чоловіки, заснувала саме жінка. Її звали Окуні і вона була служницею якогось святилища в 17 столітті. Вона та інші жінки виконували тоді також всі ролі, в тому числі і чоловічі. Однак незабаром керівництву країни не сподобалася ця аморальна атмосфера і жінок в театрі кабукі замінили юнаками, а згодом зрілими чоловіками. У наш час традиції вже не настільки сильні, і в деяких трупах жіночі ролі стали знову виконувати жінки.
А ось Пітера Пена в театральних постановках частіше грають не хлопчики, а жінки мініатюрної статури. Однією з причин цього стало те, що в Англії в перші десятиліття 20 століття, коли Джеймс Баррі написав твір, діяв закон, що забороняє дітям до 14 років працювати після 21 години.
Міжнародний день театру був встановлений у 1961 році IX конгресом Міжнародного інституту театру (МІТ).
Діяльність організації, згідно з її уставом, повинна бути спрямована на „укріплення миру і дружби між народами, на розширення творчого співробітництва всіх діячів світу”.
Членом МІТ у Радянський Союз став ще в 1959 році. З 1961 року СРСР – постійний член виконавчого комітету МІТа.
Міжнародний день театру відзначається щорічно 27 березня. Це не просто професійне свято митців сцени, це свято мільйонів глядачів.